Андрій зупинив машину біля старого дерев’яного паркану. Липневе сонце сліпило очі, відбиваючись від лобового скла. Двадцять років… Стільки часу він не був у рідному місті. Дістав валізу з багажника і завмер, вдивляючись у знайомі до болю обриси батьківського будинку. Той самий різьблений карниз, який батько власноруч реставрував щовесни. Мамині вазони на підвіконні — яскраві петунії і блакитні лобелії, їх аромат долинав навіть сюди.

Повітря було наповнене запахом стиглих абрикос — дерево у дворі гнулося під вагою плодів, зовсім як у його дитинстві. Він глибоко вдихнув — і раптом відчув той самий літній коктейль ароматів: розігрітий асфальт, свіжоскошена трава, солодкуватий запах квітучої липи. Запахи, які переслідували його в снах про юність.

Старий в’їзд у двір — вибоїни на асфальті, які він знав напам’ять, об’їжджаючи на велосипеді. Тут, праворуч, колись був величезний бузковий кущ. У травні вони з хлопцями зрізали цілі оберемки квітів для дівчат. Куща вже не було — натомість стояла модерна альтанка з пластику, обвита диким виноградом. Андрій звернув на вулицю Шевченка. По пам’яті знав — попереду мала бути їхня школа. І ось вона — жовта триповерхова будівля, зараз безлюдна через літні канікули. Здавалася меншою, ніж у спогадах. Біля входу все ще ріс той самий каштан, його густа крона давала прохолодну тінь. Скільки разів він чекав під ним після уроків, нервово перебираючи в кишені зім’яті папірці з недописаними віршами.

За школою починався старий парк. Дерева стали ще вищими, утворюючи зелений тунель над алеями. Стежки залишилися тими самими — звивисті, вкриті потрісканим асфальтом. Зараз вони були всіяні сонячними плямами, що пробивалися крізь листя. Ось тут, біля старої липи, вони ховалися від спеки в найжаркіші дні. А там, далі, була “їхня” лавка — прихована за кущами, де збиралася вся компанія після уроків.Він дійшов до струмка, який протікав через парк. Тепер його взяли в бетонні береги, але раніше це була просто канавка з дерев’яним містком. У спекотні дні вони часто приходили сюди — знімали взуття і занурювали ноги у прохолодну воду, розбризкуючи її один на одного і сміючись.

Старий кінотеатр «Мрія» перетворився на супермаркет. А колись вони проводили тут спекотні липневі дні, ховаючись від сонця в прохолодній темряві залу. Фільми були не головним — важливішою була атмосфера цього місця, де навіть у найжаркіші дні можна було знайти прохолоду. У фойє продавали газовану воду з сиропом — три копійки склянка.

Андрій сів на лавку в старій альтанці, відчуваючи, як минуле накочується хвилями спогадів. І раптом згадав — саме тут він вперше побачив Наталю. Вона сиділа на бильці лавки, погойдуючи ногою в легкій літній туфельці, і сміялася з чогось. Сонячне проміння пробивалося крізь листя, створюючи на її обличчі мереживний візерунок світла й тіні.

Він досі пам’ятав той день, коли вони разом чергували після уроків. Вона мила дошку, і він не міг відвести погляд від її постаті. Коли Наталя потягнулася до верхнього краю дошки, шкільна спідниця, зазвичай така скромна, до колін, раптом ніби стала коротшою, і він завмер, не в змозі думати ні про що інше…

А потім той дощ… Вони поверталися з додаткових занять, і раптом почалася злива. Вони сховалися під старим крислатим деревом. Її біла блузка намокла і стала майже прозорою. Вона тремтіла від холоду, і він хотів обійняти її, зігріти, але так і не наважився. Тільки дивився, як краплі дощу стікають по її обличчю, шиї, ключицях…Коли він відкривав свій перший ресторан у столиці, образ Наталі невидимо керував кожним його рішенням. У просторому залі він зробив невеликі затишні ніші, відокремлені напівпрозорими фіранками — як той простір під крислатим деревом, де вони ховалися від дощу. М’яке, приглушене освітлення нагадувало місячне сяйво над озером. Навіть у меню він шукав той самий баланс — витончена простота з ноткою несподіванки. Як її усмішка — відкрита, але з таємницею в куточках губ. Він усміхнувся, згадуючи, як прискіпливо добирав текстури тканин для оббивки меблів — вони мали бути приємними на дотик, як її шкіра. Як довго шукав правильний відтінок бежевого для стін — точно такий, як колір її волосся у сонячному світлі. Квіти на столах — ніжні фрезії, її улюблені…

Кав’ярня “Стара морозивниця”, колись радянське молочне кафе, тепер, на диво, стала затишним місцем із книжковими полицями біля вікна. Він узяв каву, сів неподалік і машинально пробігся поглядом по книгах.”Місячна соната для двох”.Вечір був теплий, так само як той, у його спогадах. Він відкрив книгу і з кожною сторінкою серце билося частіше. Сцена в парку — дерев’яна альтанка, обвита виноградом. Озеро з пірсом, де молодь купалася вночі після випускного. Навіть той самий бузковий кущ, якого вже немає… Але ж про нього знали лише їхні однокласники!

А потім він натрапив на сцену, від якої перехопило подих. Дощ. Двоє ховаються під крислатим деревом. Дівчина в білій блузці, краплі стікають по шиї. Хлопець не наважується обійняти її… Він пам’ятав цей момент до найменших деталей, бо прокручував його в голові тисячі разів.”В такі моменти час ніби зупиняється,” — писала авторка, — “і здається, що варто лише простягнути руку — і все могло б піти інакше. Але ми рідко наважуємося на цей рух, а потім все життя згадуємо цю мить і думаємо — що, якби…”Вона все пам’ятала.

Наступного дня він знову блукав містом. Ноги самі привели його на вулицю, де колись жила Наталя. Їхній старий будинок стояв майже незмінним — тільки на вікнах з’явилися нові фіранки, а звичного для тих часів мотлоху на балконі вже не було. Хтось доглядав за трояндами під вікном — кущі розрослися, наповнюючи повітря солодким ароматом.

У цей момент двері будинку відчинилися. З під’їзду вийшла жінка — в легкій блакитній сукні, що м’яко облягала її зрілу фігуру. Вона погладшала — але не огрядно, а якось по-жіночому, спокусливо. Округлі стегна, м’який животик, пишні груди. Зовсім не та худенька дівчинка з його спогадів. Але в тому, як вона на мить зупинилася, дістаючи телефон з сумки, як відкинула з обличчя пасмо волосся — він впізнав її одразу.

Їхні погляди зустрілися, і час ніби зупинився. В її карих очах промайнуло щось — впізнавання? здивування?

— Андрію? — її голос став нижчим, глибшим.
— Наталю… — він завмер, не знаючи, що сказати далі. Як вмістити двадцять років у кілька слів?

Вони стояли, розглядаючи одне одного — вже не соромлячись, по-дорослому. В його сивині на скронях, в її зморшках біля очей читалися історії прожитих років.

— Ти… — вона запнулася. — Ти до батьків?
— Так. На кілька днів.

Пауза. Важка, незручна.

— Я читав твою книгу, — сказав він раптом і осікся.

Вона здивовано підняла брови, потім зрозуміння промайнуло в очах. Легкий рум’янець з’явився на щоках.

— І як тобі фінал? — спитала вона тихо.
— Я… не дочитав.
— Злякався? — в її очах промайнули знайомі лукаві іскорки.
— Напевно.
— Знаєш… — вона завагалася. — Я теж його не написала. Ніяк не могла вирішити, як все має закінчитися.

І раптом додала:
— Може, допоможеш?

Вони сиділи на лавці під старими липами біля її будинку. Тінь від розлогих дерев ховала їх від спеки, створюючи затишний острівець прохолоди.

— Знаєш, — вона першою порушила мовчання, — я часто думала… як би воно було? Ми — разом
— І я думав, — він повернувся до неї. — Особливо коли відкривав перший ресторан. Кожну деталь під тебе підбирав. Уявляв, як ти б там почувалася.
— Я знаю. Була там. І все впізнала — кожну дрібницю, кожну деталь…
— Чому не підійшла?
— А ти чому не дочитав книгу?

Вони подивилися одне на одного — вже без ніяковості, прямо. В її очах він бачив ту саму дівчину, але тепер це була жінка — справжня, доросла. З історією життя, з досвідом, з розумінням.

— Може… — він провів рукою по сивому волоссю, — хочеш дізнатися, як би воно було? Хоча б один вечір…
— Без вдавання, що нам сімнадцять?
— Без вдавання. Ми дорослі люди. З минулим, з дітьми, з історіями. Але…
— Але нам обом цікаво, — закінчила вона його думку.

Він взяв її руку. Вона не відсторонилася.

— Хочеш дізнатися? — його голос звучав тихо, майже шепотом.Вона не відповіла одразу. Тільки уважно подивилася на нього — довго, ніби намагалася прочитати його думки. А потім кивнула.

Їхні кроки лунали в тиші. Вона не запитала, чи піде він за нею, просто відчинила двері та ступила всередину. Андрій затримався на мить, дивлячись на знайоме, але водночас чуже світло у її вікнах. А тоді переступив поріг.

На межі двох реальностей,
Ваша Соломія Зваба

---

Кожен поріг веде до різних кімнат.
Оберіть свою: