Їхні кроки лунали в тиші. Вона не запитала, чи піде він за нею, просто відчинила двері та ступила всередину. Андрій затримався на мить, дивлячись на знайоме, але водночас чуже світло у її вікнах. А тоді переступив поріг.

Наталя пройшла на кухню, дістала вино. Її рухи були плавними, майже танцювальними — ніби намагалася приховати нервозність за відточеною грацією. Андрій спостерігав, як вона потягнулася за келихами, як її сукня окреслила вигини тіла.

— Червоне підійде? — спитала вона, але не чекаючи відповіді, вже відкорковувала пляшку.

Вони пили мовчки. Андрій не відводив погляду від її шиї, від того, як вона облизувала губи після кожного ковтка. Вона це помітила — легкий рум’янець з’явився на щоках.

— Хочеш подивитися квартиру? — раптом запитала вона.

Він підвівся, підійшов ближче. Торкнувся її плеча — ледь відчутно, питально. Вона не відсторонилася.

— Тут вітальня, — її голос став тихішим, коли його рука ковзнула по спині. — Там ванна…

Його губи торкнулися її шиї, і вона затремтіла. Провела його коридором, зупинившись біля останніх дверей.

— А це…
— Спальня, — закінчив він, розвертаючи її до себе.

Денне світло, що пробивалося крізь фіранки, створювало навколо неї ніжний ореол. Андрій вдихав її аромат — легкі парфуми змішувалися з теплом шкіри.

— Ти така ж гарна, — прошепотів він, знову торкаючись її шиї губами.

Вона здригнулася від дотику. Його руки ковзнули по її стегнах, притягуючи ближче. Серце калатало — від хвилювання? від бажання? від страху?

Наталя подалася назад, до ліжка, тягнучи його за собою. Андрій цілував її все пристрасніше, відчуваючи, як прокидається давно забуте бажання. Його пальці вправно розстібали ґудзики її блузки. В її рухах він відчував якусь напругу, але це тільки розпалювало його.

Він пестив її досвідчено, з насолодою, насолоджуючись кожним дотиком. Цілував шию, плечі, спускався нижче. Коли його губи наблизилися до живота, її руки впевнено зупинили його голову, відводячи вбік. Він спробував пестити її нижче рукою, але вона перехопила його зап’ястя, спрямовуючи до своїх грудей.

У голові промайнула думка — може, не поспішати? Але її тіло було таким податливим, таким гарячим… Він увійшов у неї — повільно, обережно, намагаючись вгадати, чи не робить їй боляче. Вона заплющила очі, закусила губу.

Скрип ліжка відбивав ритм їхніх рухів. Його подих став уривчастим, рухи — швидшими. Раптом Наталя напружилася і в такт ліжку тихенько скрикнула:

— Не в мене!

За вікном загавкав сусідський пес, і Наталя ніби застигла на мить. Ліжко продовжувало відбивати ритм їхніх рухів — монотонно та механічно. Андрій намагався бути ніжним, вловити її реакції, проте її стогони здавалися завченими, наче з поганого фільму. Вона стискала губи, але не від пристрасті — здавалося, просто чекає, коли все закінчиться.

Він закінчив. Фінал виявився таким же механічним, як і рухи за мить до цього. Чи то з полегшенням, чи то з жалем він вийшов з неї, перекотився на спину, дивлячись у стелю.

Наталя швидко підвелася, намагаючись приховати незручність моменту. Поки вона, загорнувшись у простирадло, шукала халат, він недбало витер себе краєм тієї ж постільної білизни, на якій вони кохалися. Цей брутальний, майже демонстративний жест остаточно зруйнував усі ілюзії.

— Кави? — запитала вона, затягуючи пасок халата.
— Та ні, мабуть… — він глянув на годинник. — Пізно вже.
— Так, і мені ще конспекти передивитися треба. Завтра перший урок…
— Розумію… І дякую.

Він не закінчив фразу. Раптом стало смішно – і від цього “дякую”, і від усього свого “повернення”. Два дні никав містом, розчулювався над кожним парканом, шукав знаки долі в її книжці. А насправді? Просто хотілося переконатися, що ще можеш викликати в жінці щось більше, ніж ввічливу цікавість. Що не розучився подобатися.

В машині він навіть не подивився на її вікна. За рогом просигналила маршрутка. Він завів двигун і поїхав.

Наталя довго стояла під душем. Гаряча вода змивала сліди його дотиків, але не могла змити відчуття… розчарування? Роздратування? Вона й сама не могла зрозуміти.

Знизу долинуло дитяче: “Мам, а чому?” — “Бо так не буває”.

А чого чекала? Що він пошкодує про той дощовий вечір, коли не наважився її обійняти? Що зрозуміє, яку жінку втратив? Смішно. Весь цей час вона зберігала в пам’яті той момент, уявляла, як колись покаже йому… А вийшло навпаки.

Андрій. Спогад про перше кохання, що завжди жеврів десь на краю свідомості. Світлий образ, що час від часу зринав у думках — під час самотніх вечорів, після невдалих побачень, у хвилини меланхолії. Реальний Андрій виявився… просто чужим чоловіком. Його руки не викликали тремтіння, його поцілунки не запалювали вогонь. Навіть його запах здавався неправильним.

За вікном літній день хилився до вечора. Десь далеко все ще гавкав пес, але цей звук вже здавався просто частиною звичайного життя — без натяків і підтекстів. Вона подумала про свій вечірній урок літератури, про учнів, які чекають на неї завтра. Про те, як розповідатиме їм про романтичну поезію, і посміхнулася. Життя було таким, яким було — недосконалим, неідеальним, справжнім.

Відверто і чесно,
пані Зваба