Уявіть теплий вечір, приглушене світло свічок, що відкидає тремтливі тіні на стіни… Краплі конденсату повільно стікають по запітнілому келиху з вином кольору стиглої вишні. Я відкриваю книгу, від якої свого часу здригнувся весь літературний світ — і поринаю у вишукану гру тіней, натяків, пристрастей. Це “Еммануель”.
Щоразу, коли я перечитую її, мене вражає, як слова можуть створювати таку відчутну атмосферу — п’янке повітря тропічної ночі, важкий аромат жасмину, що обволікає тіло як невидима вуаль, шепіт шовкових простирадл… Іноді ловлю себе на тому, що моє дихання сповільнюється, стає глибшим, підлаштовуючись під ритм її фраз. Цю книгу неможливо читати поспіхом — вона вимагає особливого настрою, коли ти готовий зазирнути глибше у власні бажання.
Пам’ятаю, як вперше читала її з коханою людиною в такий самий вечір… Наші пальці переплітались на сторінках, голоси ставали тихішими, інтимнішими, коли ми по черзі зачитували уривки. Слова танули на губах, залишаючи післясмак бажання. Ця книга має дивовижну здатність перетворювати звичайний вечір на щось особливе, коли навіть повітря між двома тілами стає наелектризованим від напруги невимовленого.
Коли “Еммануель” вийшла у 1959 році, вона викликала справжню бурю. Наче хтось відчинив вікно в задушливій кімнаті, впустивши потік свіжого повітря, напоєного пристрастю і свободою. Загадка авторства лише додає книзі особливої пікантності — чий погляд вихоплював ці інтимні деталі, чиї пальці вистукували на друкарській машинці ці відверті зізнання? Іноді, перечитуючи особливо чуттєві сцени, намагаюсь вловити — чий досвід відображений в цих рядках…
Мова роману — це окрема насолода. Ніжна, як дотик пелюстки до шкіри. Гнучка, як тіло танцівниці. Кожна фраза створює в повітрі невловимі візерунки бажання. Я колекціоную її метафори: “вологі пелюстки орхідей, розкриті назустріч сонцю”, “солодкий сік манго на розпашілих губах”, “гаряче повітря, що пестить кожен вигин тіла”.
До “Еммануель” про тілесне писали або надто сухо, або надто відверто. Вона ж показала, як можна говорити про бажання — витончено і глибоко водночас. Анаїс Нін вже торкалася цієї теми у своїх щоденниках, але саме “Еммануель” змінила правила гри, показавши, що еротична література може бути і збудливою, і розумною одночасно.
Книга дивовижно поєднує різні грані бажання — від найтонших порухів душі до найвідвертіших фізичних відчуттів. Тут є все: і сповідь жінки, що відкриває власну чуттєвість, і діалоги про природу насолоди, і поетичні описи найінтимніших моментів. Після “Еммануель” еротична література вже не могла бути колишньою — вона навчила нас говорити про тілесне красиво.
Бангкок у романі дихає, спокушає. Коли я була там, то фізично відчувала присутність “Еммануель” у кожному подиху вологого повітря. Та сама липка вологість, що змушує шовк сукні прилипати до шкіри… Ті самі раптові зливи, що перетворюють місто на вологий сад насолод, де кожна крапля на шкірі — як дотик.
Читаючи “Еммануель”, я часто думаю про те, як збідніла наша мова кохання. Ми розучилися говорити про бажання — красиво, поетично, відверто. Може, саме зараз, коли інтимність стала такою механічною, нам особливо потрібні такі тексти — що вчать мистецтву повільної спокуси, витонченої насолоди.
Чи можна назвати “Еммануель” феміністичним романом? Героїня часто стає об’єктом чоловічого бажання. Але подивіться, як вона насолоджується цією роллю, як свідомо обирає своїх коханців, як сміливо досліджує власну сексуальність. Її історія — це історія жінки, яка відкриває світ власних бажань.
“Еммануель” досі не відпускає, досі бентежить, досі вчить нас мові бажання. Щоразу відкриваю нові грані насолоди — в словах, образах, відчуттях. Її сторінки зберігають тепло всіх рук, що гортали їх у пошуках відповідей на найінтимніші питання. У цьому її справжня магія — у здатності пробуджувати в кожному читачеві власну історію бажання.
З тремтінням та краплиною на вустах,
Ваша пані Зваба