Знаєш, що спільного між біблійним Самсоном і ренесансними філософами? Вони обидва повірили, що краса не може бути підступною. Самсон — фатально, довірившись прекрасній філістимлянці Далілі, яка випитала таємницю його сили і зрадила його1. А от філософи Відродження створили з цієї віри цілу естетику, яка змінила світ.
Уяви таку сцену: сидить Марсіліо Фічіно, гортає античні тексти і раптом думає: “А що, як краса тіла — це не спокуса, не пастка, а шлях до божественного?” У своєму коментарі до платонівського “Бенкету” він робить щось неймовірне. Він бере платонівську ідею про те, що тілесна краса — лише тінь справжньої, і перевертає її! “Коли ми бачимо прекрасне тіло, — пише він, — наша душа впізнає в ньому відблиск тієї краси, яку пам’ятає з небес”.
І ця майже дитяча віра в красу породила дива. В новелах Боккаччо тілесне кохання вже не веде до трагедії, як у античних міфах. Згадайте хоча б історію Федри — мачуха закохується в пасинка Іпполіта, і ця пристрасть руйнує всіх2. А у Боккаччо схожий сюжет перетворюється на веселу історію про молоду дружину, яка закохується у хлопця. Замість того, щоб страждати від “негідної” пристрасті, вона йде до сповідника і через нього влаштовує хитромудре побачення. І всі щасливі! Його герої живуть повним життям, насолоджуються красою, і в цьому є якась особлива мудрість прийняття людської природи.
А в живописі це переосмислення просто приголомшливе! Погляньте, як змінюється образ Венери. У Джорджоне богиня безтурботно спить на природі, навіть не підозрюючи про наше існування — вона у своєму власному світі, де немає місця глядацькому погляду. Її нагота природна, як у німф чи дріад. А через тридцять років Тіціанова Венера Урбінська вже існує в нашому світі. Вона в інтер’єрі, поруч метушаться служниці, а вона спокійно і впевнено дивиться прямо на глядача. Її нагота — це вже не природна безтурботність, а усвідомлена гідність жінки, яка знає ціну своїй красі і не вважає її чимось негідним.
Схожу трансформацію можна побачити і в скульптурі. Якщо ранній мармуровий Давид Донателло (1408-1409) ще традиційно задрапірований, то в його пізнішому бронзовому Давиді (1440) з’являється зовсім новий образ оголеного юного героя, андрогінного3, що грайливо спирається на меч після перемоги. А у Мікеланджело перед нами вже зовсім інший герой — прекрасний і грізний водночас. Його краса — це вже не просто природний дар, а прояв внутрішньої сили і готовності до дії.
Звісно, життя постійно спростовувало їхню теорію про те, що прекрасне тіло означає прекрасну душу. Але, може, нам зараз не вистачає саме такої здатності вірити в красу? Не сліпо, як Самсон, а усвідомлено, розуміючи всі ризики? Бо ми можемо годинами розглядати своє відображення в дзеркалі соцмереж, але бачимо там тільки недоліки.
Може, настав час повчитися у тих наївних філософів Ренесансу — їхньому вмінню бачити в тілесній красі відблиск божественного? Не для того, щоб втратити пильність, а щоб знайти втрачену гармонію між тілесним і духовним.
Між рядками шедеврів,
Ваша пані Соломія Зваба
1 За біблійною легендою, Самсон був наділений надлюдською силою, доки не стриг волосся — символ його завіту з Богом. Даліла, підкуплена філістимлянами, випитала цю таємницю і зрадила його, обстригши сонного. Осліплений і позбавлений сили, Самсон все ж знайшов у собі міць зруйнувати храм, поховавши під ним себе і своїх ворогів.
2 За давньогрецьким міфом, Федра, друга дружина афінського царя Тесея, закохалася у свого пасинка Іпполіта. Коли той відкинув її кохання, вона звела на нього наклеп, ніби він намагався її спокусити. Тесей прокляв сина, і той загинув. Дізнавшись про його смерть, Федра покінчила життя самогубством.
3 Андрогінний — той, що поєднує в собі жіночі та чоловічі риси зовнішності. Ідея андрогінності з’являється ще в класичний період: у діалозі “Бенкет” Платон устами Арістофана розповідає міф про первісних двостатевих істот, розділених богами навпіл.