Холодного зимового вечора я постукала в двері до Соломії. Останні дні були напруженими, і мені хотілося просто посидіти та поговорити з найближчою подругою.

— О, як добре, що ти прийшла! — Соломія відчинила двері, і теплий аромат кориці та цитрусів огорнув мене. — Я якраз збиралася тобі дзвонити. У мене тут нова кава з Ефіопії та свіжі сицилійські мандарини.

У її затишному кабінеті, заставленому книжковими шафами, пахло різдвяними спеціями та свіжозмеленою кавою. Я скинула чоботи, струсила з них сніг і вмостилася в улюблене крісло біля вікна, спостерігаючи, як Соломія — дослідниця та моя давня подруга — чаклує над туркою.

— Ти якась задумлива останнім часом, — сказала вона, простягаючи мені філіжанку з духмяною кавою. — Щось сталося?

— Та ні… Просто втомилася. Знаєш, коли здається, що ходиш по колу та посміхаєшся, як…

— Як грецька статуя? — раптом підхопила Соломія з хитрою посмішкою, її очі за окулярами в тонкій оправі заблищали.

— Тобто? — я відсьорбнула запашної кави, відчуваючи, як теплий, трохи терпкуватий смак розливається по тілу.

— Чекай-чекай… — вона підійшла до книжкової полиці і дістала великий альбом у блискучій палітурці. — Ти ж знаєш вислів “посміхається, як Мона Ліза”? А як щодо “посміхається, як грецька статуя”?

Я зробила ще один ковток: — Невже! Хіба що як продавчиня в супермаркеті після дванадцятигодинної зміни.

— Чула вислів “архаїчна посмішка”?

— Так, десь траплялося… До чого ти ведеш?

— Ось, знайомся, — Соломія розгорнула альбом і присіла поруч. Від неї приємно пахло бергамотом. З пожовклої фотографії на мене дивився кам’яний юнак із застиглою, наче приклеєною посмішкою. — Це курос — одна з найдавніших грецьких статуй. Їм близько двох з половиною тисяч років.

Я придивилася уважніше: — Ого, а чому він так… ніби щойно сфотографувався на паспорт? І чому такий прямий, наче палицю проковтнув?

Соломія розсміялася: — Знаєш, греки тоді тільки вчилися робити об’ємні скульптури. Це як дитина, яка малює — спочатку все схематично, по лінійці. І вони вірили, що статуя має виглядати “живою” і “щасливою”. От і виходила така… вимушена привітність.

— А хто вони взагалі такі, ці куроси? — я знову повернулася до фотографії усміхненого юнака. — Просто гарні хлопці?

Соломія хитро посміхнулася: — О, це дуже важливе питання! Це ідеал молодого воїна-громадянина. Дивись уважно — атлетичне тіло, гордо піднята голова. У ньому все мало говорити про силу, мужність і гідність.

— Прямо як із військової реклами, — пожартувала я, але одразу стала серйозною. — А чому вони такі… ніби зібрані з частин?

— Саме так! Це називається тектонічність — коли видно місця з’єднань частин тіла. Ніби скульптор навмисно підкреслює, як фігура зібрана. Знаєш, що стало справжнім проривом у скульптурі?

— Що?

— Вони винайшли спосіб показати живий рух у камені. Сьогодні художники називають це контрапостом — коли вага тіла переноситься на одну ногу, а друга розслаблена. Або, як казали древні, хіазм — перехресний рух частин тіла.

— Тобто?

— Це як принцип маятника, — Соломія кинула погляд у вікно, де розгойдувалися гілки дерев. — Тіло завжди шукає рівноваги. Коли ти стоїш на одній нозі, все інше мимоволі пристосовується — плечі, стегна…

— Стривай, — я випросталася і спробувала повторити позу статуї. — О, і правда! Як я раніше цього не помічала?

— Отож-бо! А тепер уяви — ти грецький скульптор. Перед тобою брила мармуру, і ти маєш передати в ній оцей живий рух. Це ж треба не просто скопіювати пропорції, а впіймати саму суть руху…

— Слухай, а чому ми завжди бачимо ці статуї білими? — я перегорнула сторінку.

Соломія відсунула убік чашку й придивилася до фотографії: — Уявляєш, насправді вони були розфарбовані! І не тільки статуї — храми теж. Греки любили яскраві кольори.

— Та ну! — я ледь не перекинула каву. — Хочеш сказати, що всі ці благородні білі статуї були кольоровими?

— Саме так! Дивись, — Соломія дістала інший альбом. — Тут є сучасні реконструкції, як вони могли виглядати. Сині очі, рум’яні щоки, яскравий одяг…

— Стривай-стривай, — я намагалася осмислити побачене, — а чому тоді ми завжди бачимо їх білими? Звідки взялося це уявлення про античність як щось таке… мармурове?

— О, це дуже цікава історія! Розумієш, коли ці статуї знаходили через сотні років, фарби вже давно вицвіли. І люди епохи Відродження, які фактично заново відкрили античність, побачили їх саме такими — білими. Їм здалося це втіленням благородної простоти.

“Дивно, — подумала я, — як багато наших уявлень про минуле побудовано на випадковостях…”

— І знаєш що? Це тільки початок несподіванок, — Соломія перегорнула ще кілька сторінок. — Той образ Греції, який ми знаємо — з досконалими статуями, величними храмами — це вже пізній період. А починалося все набагато простіше…

— Тобто? — я підібрала ноги під себе і приготувалася слухати.

— Розумієш, спочатку, в гомерівський період, статуї були просто дерев’яними стовпчиками, — Соломія провела пальцем по сторінці. — Потім з’явилися оці хлопці з приклеєними посмішками — куроси. А вже потім…

— Чекай, а дівчата були? — перебила я. — Чи тільки хлопці?

— О, звісно були! Їх називали “кори”. Уяви собі дівчину в довгому платті, яка завжди тримає в руці якийсь дарунок — яблуко чи квітку. І теж із такою самою загадковою посмішкою.

— Ніби античні інстаграмерки? — пожартувала я.

— Ну майже! — розсміялася Соломія. — Тільки замість селфі — вічність. У цих статуях помітно, як скульптори намагалися передати складки вбрання, натяк на рух… Але все одно виходило досить умовно.

— А коли ж з’явилися оті всі досконалі статуї, які ми бачимо в музеях? — я знову глянула на фотографію. — Ну, знаєш, як Венера Мілоська…

— Це вже класичний період, п’яте століття до нашої ери, — Соломія перегорнула кілька сторінок. — Саме тоді з’явився знаменитий канон Поліклета.

— Який-який канон?

— Поліклета. Він створив статую списоносця — Дорифора, яка стала зразком ідеальних пропорцій. Уяви собі — вся фігура дорівнює семи висотам голови, а тіло ніби рухається…

— Слухай, а хто для кого все це вираховував? — я замислилася. — Ну, от зараз ми маємо глянцеві журнали, інстаграм — і всі знають, який вигляд “модний”. А тоді?

— О, це було дуже серйозно! — очі Соломії заблищали. — Уяви собі: ти скульптор, і до тебе приходить замовлення на статую для храму чи площі. І ти маєш створити не просто гарну фігуру, а втілення ідеалу. Бо ця статуя буде показувати всім — ось він, досконалий громадянин!

— Ніби білборди з політиками? — засміялася я.

— Ну, майже! Тільки набагато глибше. Греки вірили, що фізична краса — це відображення досконалості духу. “У здоровому тілі — здоровий дух” — це ж звідти!

— І що, всі вірили в ці ідеали?

— Знаєш, що цікаво? — Соломія відклала альбом. — Після класичного періоду прийшла епоха еллінізму — і тут уже почалися експерименти. З’явилися скульптури старих, калік, п’яниць…

— Серйозно? А я думала, там самі атлети та боги!

— Якраз у цьому вся справа. Коли знайшли ідеальні пропорції, захотілося чогось… живого, справжнього. Знаєш, як у нас — спочатку всі в захваті від ідеально відфотошоплених фото, а потім раптом стає цікаво побачити реальне життя, без фільтрів.

— Слухай, а взагалі, хто перший почав шукати ці ідеальні пропорції? — я потягнулася за черговим мандарином. — Греки?

— Та ні, — Соломія похитала головою. — Єгиптяни, наприклад. У них же теж були свої канони краси, пропорції. А первісні Венери? Хтось же їх вирізав із кістки, шукав якусь свою досконалість.

— То виходить, що не греки все це придумали? — я відчула легке розчарування.

Соломія розсміялася: — Та швидше вони створили дуже привабливий міф про ідеальні пропорції. І цей міф виявився таким заразливим, що за ним і досі всі ганяються. Знаєш, як із джинсами — всі шукають ідеальну пару, а знайти не можуть.

— Тобто ідеальних пропорцій не існує? — я відчула себе трохи спантеличеною.

— Існують різні спроби їх вирахувати, — Соломія хитро глянула на мене. — Просто краса — вона складніша за формули. Хоча без формул теж не обходиться.

— Тобто? — я зручніше вмостилася в кріслі.

— Ну дивись, — Соломія відкинулася на спинку свого крісла. — Кожна епоха ніби намагається впіймати красу за хвіст: “О, тепер ми точно знаємо, як треба!” Єгиптяни малювали людей за своїм каноном — профіль, а тіло анфас. Греки вираховували пропорції тіла. В Середньовіччі взагалі вважали, що тілесна краса — це щось підозріле…

— А зараз?

— А зараз у нас золотий перетин у дизайні логотипів і нейромережі, які генерують “ідеальні обличчя”, — вона посміхнулася. — І знаєш, що найсмішніше?

— Що?

— Всі ці спроби знайти формулу краси — вони ж теж по-своєму прекрасні. Навіть коли не спрацьовують. Як оці куроси з їхніми застиглими посмішками — вони ж чарівні саме тому, що недосконалі.

Я подивилася на фотографію в альбомі новими очима: — А й правда. Знаєш, на що це схоже? Як дитина малює — вона ж теж шукає якусь свою досконалість…

— О! — Соломія підхопилася. — Точно! От коли дитина малює, вона ж не знає про пропорції, про канони. Але щось прекрасне все одно виходить.

— І що, виходить, усі ці формули, пропорції — вони не потрібні? — я спробувала підсумувати.

— Та ні, — Соломія похитала головою. — Вони як милиці, на яких вчаться ходити. Спочатку потрібні, а потім можна і без них. Але знати про них варто — хоча б щоб розуміти, від чого тікаєш.

За вікном уже зовсім стемніло, і відображення наших облич у склі стало чіткішим. Я раптом подумала — а який канон краси зараз? Що ми намагаємося спіймати?

— Знаєш, — сказала я, допиваючи холодну каву, — після нашої розмови я інакше дивитимусь на всі ці “ідеальні” фотографії в інстаграмі.

— В якому сенсі?

— Ну, це ж теж свого роду куроси. Застиглі пози, “ідеальні” пропорції… Просто замість архаїчної посмішки — дакфейс.

Соломія розсміялася так голосно, що мало не перекинула чашку: — Дакфейс — це нова архаїчна посмішка! Геніально! Треба буде використати цю думку в моїй новій статті.

Я теж засміялася, збираючи шкірки від мандаринів: — Тільки не забудь згадати, що колись археологи знайдуть наші селфі і будуть будувати теорії, чому в нас такі губи.

— І напишуть серйозне дослідження про канони краси початку XXI століття, — Соломія почала складати альбоми. — “Особливості фронтальної композиції в ритуальних селфі при штучному освітленні”.

Ми ще довго сміялися, і навіть коли я вже одягала куртку в коридорі, раптом зловила себе на думці — а може, і правда, краса живе не в ідеальних пропорціях, а в отаких теплих вечорах, розмовах і сміху?

Надворі вже зовсім стемніло, і перші зимові зірки розсипалися по небу, ніби хтось витрусив з мішка трохи блискучих цяцьок. Вони підморгували мені — кожна на свій лад, наче натякаючи: “Ти ж знаєш, що ми тут не просто так, правда?” Зовсім не як ті архаїчні куроси з їхніми застиглими посмішками — тут було щось життєве, навіть трохи імпровізоване. І раптом мене осяяла думка: а може, краса — це не про ідеальні пропорції, а про те, щоб просто сидіти в теплій кімнаті, сміятися з подругою і раптом зрозуміти, що ти говориш про давню історію, а насправді — про себе.

Сніжинки все ще кружляли у світлі ліхтарів, ніби хтось випадково розкрутив глобус і забув його зупинити. Кожна танцювала, як хотіла, без жодних правил і канонів. І знаєте, що найсмішніше? Це було настільки недосконало, що аж ідеально.