Квітка

Анрі прокинувся ще затемна. Крізь відчинене вікно долинали перші пташині голоси і пахощі садів — роса вже впала на трави, наповнивши повітря свіжістю.

Він тихо спустився сходами, намагаючись не розбудити інших постояльців. Мадам Розалі ще спала — з її кімнати не долинало жодного звуку.

Старий сад за церквою потопав у досвітніх сутінках. Між деревами клубочився туман, перетворюючи кожен кущ на примарну постать. Він почув тихе мугикання — Марі-Клер плела вінок, сидячи на старій лаві під яблунею.

— О, месьє художник! — вона здригнулася, помітивши його. — Ви так рано…

— Хотів побачити, як народжується ранок, — він підійшов ближче. Її тонкі пальці спритно перебирали квіти — бліді троянди, що ще зберігали нічну прохолоду.

— Тоді дивіться, — прошепотіла вона, піднімаючи обличчя до неба, де перші промені вже торкалися хмар. — Зараз почнеться найкраще.

Світанок розгорався повільно, перетворюючи сірі тіні на золоті відблиски. Роса на пелюстках спалахувала діамантами. Марі-Клер завмерла, тримаючи недоплетений вінок, зачарована грою світла.

— Ви як ці квіти, — вирвалось у нього. — Такі ж ніжні у вранішньому світлі.

Вона прикусила губу — той самий жест, що зачарував його ще першого дня. Але тепер у ньому не було сором’язливості — лише обіцянка.

Вінок випав з її рук, розсипаючи пелюстки по росяній траві. Анрі притиснув її до стовбура яблуні — кора шорстка крізь тонку сукню, а її шкіра шовковиста під його долонями.

— Я щоранку дивився на вас із вікна, — прошепотів він, торкаючись губами її шиї. — Як ви нахиляєтесь за квітами, як прикушуєте губу, коли задумаєтесь…

— А я відчувала ваш погляд, — її голос тремтів, коли його пальці торкалися застібок сукні. — І навмисне залишалася довше… Щоб ви могли надивитися…

— Ви найпрекрасніша квітка в цьому саду, — видихнув він, цілуючи її плече, що оголилося, коли сукня сповзла донизу.

— Тоді зірвіть мене, — прошепотіла вона, притягуючи його ближче. — Поки роса не висохла…

Він жадібно цілував її шию, плечі, спускаючись нижче. Її руки блукали по його грудях, залишаючи вологі від роси сліди. Ранкове повітря було прохолодним, але їхні тіла палали.

Він підняв її сукню — під нею не було нічого, крім свіжості світанку. Вона розвела коліна, тихо зітхаючи від його дотиків. Його пальці ковзнули вище, знаходячи вологі від роси пелюстки її квітки, що вже розкрилася йому назустріч.

— Месьє… — видихнула вона, вигинаючись назустріч його руці. — Я так довго чекала…

Він увійшов у неї — повільно, як перший промінь сонця торкається квітки. Її тіло розкрилося назустріч, а стогони змішувалися з пташиним співом…

Вони завмерли на мить, відчуваючи, як зливаються їхні тіла. Марі-Клер обхопила його ногами, притягуючи глибше. З її губ зривалися тихі стогони — ніжні, як пелюстки троянд у її вінках.

Він рухався в ній у ритмі світанку — спочатку повільно, потім все швидше, як сонце, що підіймалося над садом. Її сорочка намокла від роси і поту, прилипла до тіла, роблячи його схожим на мармурову статую німфи.

— Дивіться на мене, — прошепотів він, і вона розплющила очі — такі ж блакитні, як ранкове небо. — Хочу бачити, як ви…

Вона закусила губу — той самий жест, що зачарував його першого дня. Але тепер у ньому була не сором’язливість, а насолода, що накочувала хвилями. Її тіло напружилося, спина вигнулася, і вона притислася чолом до його плеча, приглушуючи крик.

Світанок розгорівся над садом, заливаючи їх золотим світлом. На траві біля їхніх ніг розсипані пелюстки змішалися з краплями роси, створюючи картину, прекраснішу за будь-який натюрморт.

Вони сиділи в траві під яблунею, оточені розсипаними пелюстками. Марі-Клер притулилася до його плеча, її дихання поступово заспокоювалося.

— Отже, ви нарешті спустилися зі свого вікна, — прошепотіла вона, піднімаючи з трави недоплетений вінок. — А то я вже втомилася відчувати ваш погляд…

— В альбомі повно ваших начерків, — він поцілував її скроню. — Але жоден не передає і краплі вашої краси.

— Покажете? — вона повернула до нього обличчя.

— Вони в моїй кімнаті. Хочете побачити?

Вона кивнула, поправляючи сукню. Сонце вже піднялося над садом, і десь удалині дзвін покликав на ранкову службу.

— Тільки не зараз, — Марі-Клер підвелася, струшуючи пелюстки з волосся. — Я щоранку плету вінки для церкви. І сьогодні теж маю встигнути…

— А завтра? — він теж підвівся, притягуючи її для останнього поцілунку.

— Завтра я знову прийду на світанку, — прошепотіла вона йому в губи. — І може, знову не встигну сплести жодного вінка…

Епілог

Повернувшись до заїжджого двору, він піднявся до своєї кімнати. В голові все ще бриніли тихі стогони Марі-Клер, а на губах лишався трав’яний присмак її поцілунків. Ранок після такої зустрічі здавався особливо яскравим – кожен звук, кожен промінь світла набував нового значення.

З вікна він бачив, як вона поспішає до церкви з кошиком свіжих вінків. Її легка хода здавалася танцем, а вранішнє сонце створювало навколо неї золотистий ореол. Він усміхнувся, згадуючи, як ще годину тому ці граційні руки тремтіли від його дотиків.

Дістав альбом, але пальці не слухалися. Як передати на папері те, що він щойно пережив? Ту мить, коли її тіло вигиналося під його пестощами, коли її стогони зливалися з пташиним співом, коли роса змішувалася з потом на їхній розпаленій шкірі?

У двері постукали. Він упізнав важку, впевнену ходу мадам Розалі.

— Як пройшла ваша… ранкова прогулянка, месьє? — в її голосі бриніла багатозначна усмішка. — Бачу, ви вже відкрили для себе принади наших… садів.

— Тут усе прекрасне, — відповів він, не в змозі приховати щасливу посмішку.

— О, ви ще не все побачили, — мадам Розалі загадково підняла брову. — Все тільки починається…

Він чекав на неї того вечора, але вона не з’явилася до вечері. Це здалося дивним – господиня завжди була присутня за спільним столом. Наступного ранку, стривожений її відсутністю, він вийшов у двір. Молода служниця мила східці.

— Перепрошую, а де мадам Розалі? — спитав він.

Дівчина випросталася, витираючи руки об фартух. На її обличчі відбився щирий подив: — Хто?

— Мадам Розалі, господиня, — повторив він, відчуваючи, як щось холодне торкнулося серця.

— Господиня? — служниця здивовано підняла брови. — У нас немає ніякої мадам Розалі. Заїжджим двором володіє месьє Дюпон, але він у Марселі вже другий місяць.

Він похитнувся, наче від удару. Побіг до персикового саду — дорогою, яку вже знав напам’ять. Але замість доглянутих дерев із соковитими плодами побачив зарослий бур’яном пустир. Старий будинок стояв із забитими вікнами, крізь дірки в даху проростали дикі трави.

Кинувся на пагорб, де зустрів Жанетт — жодної вівці, жоден голос не співав у ранковому повітрі. Навіть хлів розвалився, лише купа трухлявих дощок нагадувала про те місце, де він пізнав її тіло.

Побіг до старого саду за церквою. Серце калатало в грудях — може, хоч там… Але замість свіжих троянд побачив лише зів’ялі пелюстки на землі. Він підняв один — той розсипався порохом між пальців.

Повернувся до заїжджого двору спустошений. Цілий день блукав містечком, намагаючись знайти хоч якісь сліди того, що пережив. Розпитував місцевих про мадам Розалі, про Сюзетт, про Жанетт і Марі-Клер — але всі лише знизували плечима або дивилися на нього як на божевільного.

Увечері зачинився у своїй кімнаті. Гортав альбом, вдивляючись у свої малюнки — вони були єдиним доказом реальності пережитого. Кожна лінія дихала пристрастю, кожен штрих пульсував життям. Невже це все було лише сном? Але як тоді пояснити ці роботи, такі відмінні від його колишньої сухої манери?

Він провів безсонну ніч, а вранці, вимотаний сумнівами і невизначеністю, спустився вниз.

— Коли буде диліжанс до Парижа? — спитав у служниці.

— За годину, месьє.

Анрі збирав речі механічно, наче уві сні. Спустився вниз — служниця чекала біля дверей з невеликим кошиком.

— У дорогу, месьє.

Він сів у диліжанс і кинув останній погляд на Сен-Трині. Служниця стояла на ґанку, і щось невловиме в її поставі змусило його серце завмерти. Він ловив кожен її жест – як прикусила губу, як відкинула пасмо волосся з чола, як повела плечем. Кожен рух здавався дивно знайомим, наче він бачив їх сотні разів за ці дні.

Вона простягнула йому кошик, і в цьому простому русі промайнуло стільки відтінків жіночності, що у нього перехопило подих. Наче всі спокуси цього містечка злилися в одній постаті.

Опустивши очі на кошик, він побачив персики – соковиті, стиглі, з оксамитовою шкіркою. Їхній аромат змішувався з пахощами свіжоскошених трав, доповнюючи загадку, яку він відчував, але не міг розгадати.

І раптом все склалося – як мазки на полотні зливаються в єдину картину. Всі ці дні, всі ці жінки… Вони були однією сутністю, що міняла обличчя, як змінюється світло в провансальському небі. Німфа просто обирала нову подобу, готова відкрити очі наступному художнику, що шукає справжньої краси.

Диліжанс рушив, здіймаючи куряву. Останнє, що він побачив – як служниця нахилилася за квіткою, і цей рух був сповнений тієї ж грації, яку він бачив на світанку в старому саду.

Всю дорогу до Парижа він гортав альбом, знову і знову вдивляючись у свої малюнки. Тепер вони здавалися йому іншими — живими, пульсуючими, наповненими тією красою, яку він ніколи не міг вхопити раніше.

***

Коли він показав свої нові роботи метру Шардену, той довго мовчав, розглядаючи малюнки. В альбомі оживали жіночі силуети — то з’являючись, то розчиняючись у пейзажах, як марево в спеку.

— Що сталося з вами в Провансі, Анрі? — нарешті спитав він. — Ваші лінії… вони стали живими.

Анрі торкнувся пальцями малюнка, де вигини лавандових полів перетікали в жіночі форми. Серце щемно стиснулося від спогадів, але в грудях розливалося тепло — він знав, що більше ніколи не повернеться до сухої академічної манери.

— Я навчився бачити красу, метре, — відповів він. — Справжню красу.

Шарден кивнув і тихо додав: — Я теж колись був у Сен-Трині…

Етюди прованської пристрасті (1)

Етюди прованської пристрасті (2)

Етюди прованської пристрасті (3)

Етюди прованської пристрасті (4)

Етюди прованської пристрасті (5)

Етюди прованської пристрасті (6)