Молоко
Наступного ранку він прокинувся з першими променями сонця. Тіло все ще пам’ятало пристрасні обійми мадам Розалі, але думки вже линули до іншої — він хотів почути той дзвінкий спів Жанетт, що будив його щоранку.
Він шукав її. Після ранкової зустрічі на базарі ноги самі понесли його до струмка, де вона зазвичай прала білизну. Але там було порожньо — лише вода дзвеніла між камінням та грала сонячними відблисками.
На пагорбі, де вона пасла овець, теж нікого. Вітер колихав високі трави, доносячи пахощі лаванди і чебрецю. Десь у долині дзвеніли вівці.
Він пішов на той звук — як за її піснею, що зачарувала його в перший провансальський ранок. Старий хлів притулився до схилу пагорба, зарослий виноградом. Зсередини долинало тихе мекання і дзвін молока об дійницю.
— Месьє шукає когось? — її голос пролунав так само дзвінко, як струмок вранці. Вона визирнула з дверей, примруживши очі від сонця. Її коса сяяла золотом у призахідному світлі.
— Я… — він затнувся, раптом знову відчувши себе сором’язливим паризьким учнем.
— Може, хочете навчитися доїти? — в її очах затанцювали бісики. — Це не складніше за малювання.
Він зайшов у прохолодну напівтемряву хліва. Жанетт сиділа навпочіпки біля овечки. Він опустився поруч, і вона взяла його руки в свої: — Ось так, бачите? М’яко, але впевнено…
Її пальці були теплими й ніжними. Вона притулилася до його спини, показуючи правильні рухи, і він відчув жар її тіла крізь тонку сорочку.
— Тепер спробуйте самі, — прошепотіла вона, але рук не прибрала.
Він намагався зосередитися на доїнні, але її дихання лоскотало шию, її груди притискалися до його спини. Раптом овечка різко смикнулася вбік — чи то її налякав шурхіт сіна, чи то набридло стояти. Він спробував її втримати, Жанетт теж подалася вперед — і вони обоє втратили рівновагу, падаючи прямо на дійницю.
Молоко хлюпнуло на них обох, заливаючи одяг теплими струменями. Її біла сорочка вмить прилипла до тіла, перетворившись на прозору вуаль, що повторювала кожну лінію. Маленькі пружні груди проступили крізь мокру тканину, наче вирізьблені з мармуру. Солома м’яко прийняла їх у свої обійми, коли вони, задихаючись від сміху і бажання, покотилися по долівці. Від їхніх розпашілих тіл здіймалася легка пара, змішуючись із теплим духом свіжого молока і гострим ароматом сіна.
В її сміху бриніла та сама первісна нота, що й у мадам Розалі, але молодша, свіжіша — як струмок навесні. Він потягнувся поцілувати її шию, відчуваючи на губах солодкуватий смак свіжого молока, змішаний із солоним смаком її шкіри.
Жанетт лукаво посміхнулася і штовхнула його в сіно, стягуючи з нього штани. Коли він лежав на спині, вона сіла поруч — як звикла біля своїх овечок. Її пальці ковзнули по його тілу — такими ж впевненими, ритмічними рухами, якими вона щойно доїла.
— Бачите, месьє, — прошепотіла вона, стискаючи і розтискаючи пальці в знайомому ритмі, — головне знати правильні рухи… М’яко, але впевнено…
Вона то прискорювала темп, то сповільнювала його, відтягуючи мить розрядки. Спостерігала за його обличчям із тією ж зосередженістю, з якою стежила за струменями молока під час доїння.
Коли він уже був на межі, білі краплі бризнули їй на руки, на обличчя, на мокру від молока сорочку. Він потягнувся до неї, притягнув до себе, цілуючи її вуста, злизуючи солонуваті краплі з її щік. Їхні язики переплелися, і він відчув, як вона тремтить від бажання.
Він перекотив її на спину, цілував її шию, груди крізь мокру тканину, п’янів від цього божевільного коктейлю запахів — молоко, піт, сім’я і її власний, дівочий аромат. Його пальці ковзнули під спідницю, і він відчув, як вона тремтить від бажання.
Тепер була її черга стогнати під його пестощами. Він дражнив її, то прискорюючи, то сповільнюючи рухи — як вона щойно робила з ним. Вона вигиналася, намагаючись притиснутися ближче до його руки.
Цього разу вона не стримувалася — кричала в голос, коли хвиля насолоди накрила її. Овечка знову обурено замекала, але вони вже не звертали уваги.
Вони лежали потім у мокрому сіні, переплетені тілами. Жанетт водила пальцем по його грудях, малюючи якісь візерунки.
— А ви швидко вчитеся, месьє художник, — прошепотіла вона з лукавою посмішкою. — І не тільки доїти…
Згори, крізь щілину в даху, сонячні промені перетворювали білі краплі на їхній шкірі в діаманти.
Вона потягнулася, як кішка, що напилася молока: — А тепер нам обом не завадило б помитися.
— Можна в струмку… — він згадав, як вона купалася там вранці.
— В струмку? — вона лукаво посміхнулася. — О ні, я знаю місце краще. Там, за пагорбом, є старий водоспад. Вода падає з висоти в кілька людських зростів, і внизу утворилося природне озерце. Вода там завжди прохолодна, навіть у найбільшу спеку.
Вона підвелася, обтрусила солому з спідниці: — То як, месьє художник, складете мені компанію?
Вони йшли вузькою стежкою між заростями шавлії. Сонце вже хилилося до заходу, і повітря було напоєне медовими пахощами. Жанетт ішла попереду, її коса погойдувалася в такт крокам, і він не міг відвести погляд від її стрункої постаті.
Шум води вони почули ще здалеку — глухий рокіт, що відлунював у скелях. Стежка завернула за величезний валун, і раптом він побачив водоспад — срібна стрічка води падала з висоти, розбиваючись міріадами бризок об темне каміння внизу.
— Гарно, правда? — Жанетт обернулася до нього. В її очах відбивалося призахідне сонце. — А вода така чиста, що видно кожен камінчик на дні.
Її пальці спритно розв’язували стрічки сорочки, і за мить біла тканина впала до її ніг. Вона легко переступила через неї, і спідниця теж ковзнула по стегнах, опустившись на траву. Тепер вона стояла перед ним оголена — юна німфа на тлі срібної завіси водоспаду. Її тіло було золотавим у призахідному світлі, краплі води на шкірі спалахували, як коштовності.
— Не будете роздягатися, месьє художник? — вона лукаво посміхнулася через плече і ступила у воду.
Він поспіхом скинув одяг і пірнув слідом за нею. Вода була прохолодною після денної спеки, і він відчув, як шкіра вкривається сиротами. Жанетт пливла до водоспаду, її рухи були плавними, як у русалки.
Під самим водоспадом було мілко — вони могли стояти на камінні. Вода падала поруч сріблястою завісою, відгороджуючи їх від усього світу. Краплі розбивалися об воду, створюючи навколо них танець бризок.
— Ходіть сюди, — вона простягнула до нього руки. — Тут можна стати під самий струмінь.
Вона потягнула його під водоспад. Вода обрушилася на них потужним потоком, змиваючи залишки сіна і молока, але він майже не відчував її сили — тільки жар тіла Жанетт, що притислася до нього. Її шкіра була слизькою і прохолодною від води, але губи — гарячими, коли вона потяглася його поцілувати.
Її мокре волосся розпустилося, розсипалося по плечах золотими зміями. Він занурив у нього пальці, притягуючи її ближче. Вона обвила його ногами, і вода підтримувала їх, робила невагомими.
Цього разу все було інакше — не пристрасно-грубо, як у хліві, а повільно і ніжно. Вода огортала їх, приглушувала звуки, створювала відчуття нереальності того, що відбувається. Жанетт вигиналася назустріч його рухам, і її стогони зливалися з шумом водоспаду.
Він тримав її за стегна, притискаючи до себе все міцніше. Краплі стікали по її обличчю, збиралися на кінчиках вій, на припухлих від поцілунків губах. Вона закинула голову, підставляючи шию його губам, і він цілував вологі западинки між ключицями, де змішувались прохолода води і солоність її шкіри.
Її тіло здригнулося в його руках, напружилося, як тятива. Вона скрикнула — дзвінко, як та пташка, що розбудила його першого ранку в Сен-Трині. А потім обм’якла, притулившись чолом до його плеча.
Вони довго стояли під водоспадом, доки вода не змила останні сліди їхньої пристрасті. Сонце вже сідало, і його промені перетворювали бризки на золотий пил.
— Тепер я розумію, чому ви любите це місце, — прошепотів він, все ще тримаючи її в обіймах.
Жанетт посміхнулася: — Кажуть, саме тут німфа купалася в місячні ночі.
— А може, вона й досі тут купається? — він провів долонею по її мокрому волоссю.
— Хто знає… — вона лукаво примружилася. — Може, вона просто обирає собі нове тіло кожного разу, коли хоче спокусити якогось художника?
Він поцілував її знову, відчуваючи на губах смак води і її шкіри. І подумав, що тепер розуміє: справжнє мистецтво — це не правила і пропорції. Це життя в усіх його проявах, це пристрасть, що тече в крові, як вода в цьому водоспаді.
***
Повернувшись до заїжджого двору, він піднявся до своєї кімнати. В голові все ще шуміла вода водоспаду, а на губах лишався присмак поцілунків Жанетт. Спека стояла нестерпна — навіть крізь відчинене вікно не було чути жодного звуку, все місто немов завмерло в полуденному мареві.
Анрі дістав свій альбом. Він почав перебирати їх, і раптом побачив свої роботи іншими очима. Ось начерк лавандового поля — але тепер він бачив, як плавні лінії пагорбів повторюють форми жіночого тіла. А в цій замальовці старої оливи проступав силует мадам Розалі, що спирається на одвірок. Навіть у швидкому ескізі базарної площі він тепер розрізняв граційні постаті місцевих жінок.
Усе змішалося — пейзажі й портрети, природа й оголена натура. Лінії текли й перетікали одна в одну, як вода у водоспаді. Він більше не намагався втиснути їх у рамки академічного малюнку.
Сонце повільно котилося до заходу. Спека потроху спадала, і знизу вже долинали перші звуки вечірнього життя — дзвін посуду, голоси перехожих, мукання корів, що поверталися з пасовища.
Скоро сонце сяде, і повітря стане прохолоднішим. Він згадав слова мадам Розалі про те, що Сюзетт увечері збирає персики… Може, варто прогулятися до її саду?
Етюди прованської пристрасті (1)
Етюди прованської пристрасті (2)
Етюди прованської пристрасті (3)
Етюди прованської пристрасті (4)