Пробудження пристрасті
Спустившись на землю, він обережно притиснув до грудей шкіряний ящик з художнім приладдям. Під пахвою – теки різного розміру з папером для малювання. В голові вже складалася композиція першого етюду: лавандове поле на передньому плані, далі – силуети старих олив, а над усім цим – величезне небо, напоєне світлом.
Але провансальське світло виявилося підступним. Воно не вкладалося в звичні схеми, не підкорялося правилам. Воно струменіло крізь листя олив, розсипалося в заростях лаванди, відбивалося від білих стін будинків. Анрі міг би годинами вивчати, як воно змінює кольори і форми.
— О, месьє — художник! — пролунав жіночий голос, соковитий як стигла слива. — Одразу видно по ваших… скарбах.
Анрі обернувся і мало не впустив свій ящик з пастеллю. Перед ним стояла господиня заїжджого двору — жінка років сорока, пишна як достиглий виноград. Її очі, гострі мов терен, обмацували його з ніг до голови.
— Мадам Розалі, до ваших послуг, — вона зробила такий граційний реверанс, що її форми захвилювалися, як свіже тісто в діжі. — У нас якраз є чудова кімната… з особливим освітленням.
В її голосі бриніла така недвозначна нотка, що Анрі відчув, як червоніє до кінчиків вух. Він міцніше притиснув до грудей теку з малюнками, немов щит.
— Я… я більше пейзажі малюю, — пробурмотів він.
— О, у нас чудові… пейзажі, — мадам Розалі повела плечем, від чого її сорочка натягнулася так, що Анрі поспішно відвів очі. — Особливо зранку, коли дівчата йдуть прати білизну до струмка. Чи ввечері, коли Сюзетт збирає персики в саду. До речі, про персики — такі соковиті, такі пружні…
— Мені б краще кімнату подивитися, — майже прошепотів Анрі, відчуваючи, як піт стікає по спині, і не лише від спеки.
— Ах так, кімната… — мадам Розалі підхопила його валізу. — Ходімте, я вам усе… покажу.
Вона рушила вперед, погойдуючи стегнами, як молода кобилиця в полі. Анрі плівся за нею, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на її колихкі принади.
Мадам Розалі провела його нагору звивистими сходами. На стінах висіли якісь картини, але в напівтемряві Анрі не міг роздивитися сюжети.
— О, то не дивіться туди, — промуркотіла господиня, помітивши його цікавість. — То… пейзажі одного художника з Марселя. Він теж починав з лавандових полів, а потім… — вона багатозначно замовкла.
Кімната була під самим дахом — простора мансарда з великим вікном.
— Тут чудове світло для роботи, — мадам Розалі підійшла до вікна і відхилила фіранку. — Особливо на світанку.
З вікна відкривався краєвид на поля і пагорби. Внизу виднівся сад, де між дерев майнула жіноча постать.
— А, то наша Сюзетт, — господиня перехопила його погляд. — Рання пташка. Встає до схід сонця поратися в саду. А як нагнеться за чимось… — вона зробила виразну паузу. — Чи не бажаєте свіжих фруктів, месьє художник?
Анрі відчув, що червоніє:
— Дякую, я… мені треба розкласти матеріали.
— Розкладайте-розкладайте, — мадам Розалі рушила до дверей, але на порозі обернулася: — До речі, не лякайтеся, якщо вранці почуєте спів. То наша Жанетт жене овець на пасовище. Голос у неї… — вона прицмокнула язиком. — Як у солов’я. А сама струнка, мов молода тополя.
Двері зачинилися. Анрі притулився чолом до прохолодного скла. Що це за дивне місце? Навіть повітря тут здавалося напоєним якоюсь незбагненною спокусою.
На пагорбі з’явилася отара овець. За ними йшла дівчина, висока й гнучка. Її коса золотилася в променях призахідного сонця.
“Треба працювати”, — суворо нагадав собі Анрі, дістаючи пастелі. Але чомусь замість лавандового поля рука сама почала креслити жіночий силует на тлі вечірнього неба.
***
Анрі спустився до вечері рівно о сьомій, все ще під враженням від вечірнього світла, яке так і не зміг вхопити на папері. Їдальня заїжджого двору виявилася напівпорожньою — лише за одним столом сиділи двоє подорожніх.
В цю мить двері відчинилися, впускаючи разом із вечірньою прохолодою дівчину з кошиком. Її темне волосся було перев’язане блакитною стрічкою.
— А, Марі-Клер! — вигукнула мадам Розалі так голосно, що подорожні сахнулися. — Познайомся з нашим новим гостем. Він художник!
Дівчина зашарілася і мало не впустила кошик: — Доброго вечора, месьє…
— Месьє хоче малювати пейзажі, — багатозначно підморгнула господиня. — Але я думаю, він ще не бачив справжньої краси нашого краю.
— Я… паштет, будь ласка, — пробурмотів Анрі. — І води.
— Води? — мадам Розалі сплеснула руками. — О ні, месьє. Марі-Клер, принеси-но нам того особливого вина з південного схилу. Знаєш, від якого так гарно… малюється.
Анрі раптом згадав застережливу посмішку метра Шардена і подумав, що, можливо, не так вже й добре він підготувався до цієї подорожі.
— За мистецтво! — проголосила мадам Розалі, наповнюючи келихи молодим вином кольору стиглої вишні. Воно пінилося і грало на світлі, наче саме раділо своїй юності.
— За пейзажі, — поспішив уточнити Анрі, відчуваючи, як перший ковток обпікає горло свіжою, майже дитячою різкістю.
— О, не будьте таким суворим, — господиня підморгнула Марі-Клер. — Це вино як наші дівчата — молоде, гаряче, грайливе. Воно ще не навчилося прикидатися статечним, як ваші паризькі вина.
Марі-Клер сиділа навпроти, і тепер Анрі міг роздивитися її краще. Вона була як це вино — свіжа, відверта у своїй красі, не зіпсована міською манірністю.
Молоде вино швидко туманило голову, розв’язувало язики й розпалювало кров. Після другого келиха Анрі помітив, що лінії втрачають чіткість — і в кімнаті, і в його думках. Білі стіни їдальні наче порожевіли у світлі свічок.
— А ще кажуть, — Марі-Клер нахилилася ближче, і він відчув аромат її волосся, що пахло травами і сонцем, — що колись тут жила німфа…
В цю мить знадвору долинув дівочий сміх і звук розбитого глека.
— О, це мабуть наша Жанетт знову воду набирає, — мадам Розалі загадково посміхнулася. — Вже третій глек за тиждень. А все тому, що задивляється на свої відображення у воді. Хоча є на що задивитися, правда ж?
Анрі ковтнув вина, намагаючись приховати рум’янець. Але молоде вино не ховало нічого — воно робило кольори яскравішими, звуки дзвінкішими, а доторки… Марі-Клер ненароком торкнулася його руки, простягаючи через стіл за хлібом, і це просте торкання обпекло, як ковток міцної настоянки.
— Розкажіть про німфу, — попросив він, більше щоб відволіктися від цього відчуття.
— О, це особлива історія, — мадам Розалі підсіла ближче, і її плече торкнулося його плеча. — Її краще розповідати пізно ввечері… І краще в моїй альтанці, де ніхто не заважатиме.
В голові Анрі все пливло, але не від вина — чи не тільки від нього. Щось було в самому повітрі Сен-Трині, якась п’янка, гаряча таємниця, що пульсувала в темряві між спалахами свічок.
— Німфа… — голос Марі-Клер став тихішим і глибшим. — Кажуть, вона була прекрасна, як світанок. І щоночі купалася в росі на лавандових полях…
— Гола, — додала мадам Розалі з усмішкою. — Бо ж німфи не носять одягу, правда ж, месьє художник?
Анрі похлинувся вином. А господиня вже розповідала далі:
— Відтоді й повітря тут особливе. І дівчата… Ніби щось їм шепоче в кров. Особливо місячними ночами.
Знадвору знову долинув сміх Жанетт, тепер ближче. У вікні промайнула її постать — чи може то була тінь? — і місячне світло на мить окреслило вигини її тіла крізь тонку сорочку.
— Я… мені треба йти, — Анрі підвівся, тримаючись за стіл. — Завтра хочу почати малювати на світанку.
— О, світанок… — протягнула мадам Розалі. — Чудовий час. Роса на травах, тумани над полями, і Сюзетт вже порається в своєму саду. А в тумані, знаєте… іноді важко розрізнити, де німфа, а де наша вдовичка.
Його кімната здавалася занадто маленькою і задушливою. Він підійшов до вікна. Внизу, в місячному світлі, лавандові поля хвилювалися, як жіноче тіло під тонким покривалом.
“Мені треба більше працювати”, — подумав він, але рука вже тяглася до пастелі, щоб схопити ці хвилясті лінії, ці таємничі тіні, це тремтіння нічного повітря.
***
Першого ранку в Сен-Трині Анрі прокинувся від співу. Голос долинав знизу, з подвір’я — молодий, чистий, він тремтів у ранковому повітрі як срібна нитка. Художник підійшов до вікна.
Жанетт гнала овець на пасовище. Вона йшла босоніж по мокрій від роси траві, тримаючи сабо в руках. Її ноги, стрункі й засмаглі, м’яко ступали по землі. Анрі спіймав себе на тому, що занадто довго дивиться на її маленькі ступні, що лишали сліди на вологій стежці.
Анрі схопив альбом. “Це просто начерк”, — переконував він себе, швидко проводячи лінії. Але рука зраджувала, все більше уваги приділяючи витонченим обрисам фігури, ніж пейзажу навколо.
За сніданком мадам Розалі постійно опинялася поруч: — Ще кави, месьє? — її стегно торкнулося його плеча, коли вона нахилилася з кавником. — О, які чудові начерки… — вона зазирнула в його альбом, притиснувшись ще ближче. — Я бачу, ви вже помітили особливу… грацію наших дівчат.
В цей момент до їдальні увійшла Марі-Клер. Сонце з вікна впало на її обличчя, висвітлюючи легкі веснянки на переніссі. Вона замислилася над чимось, прикусивши нижню губу, і цей простий жест чомусь змусив Анрі знову схопитися за олівець.
— А ви вже бачили наш ринок? — мадам Розалі сперлася на спинку його стільця, і її груди торкнулися його плеча. — Там такі чудові… натюрморти.
Анрі поспішно ковтнув кави і мало не похлинувся — гаряча.
— Обережніше, месьє, — господиня поклала свою гарячу долоню йому на спину. — Не поспішайте так. У нас в Провансі все роблять повільно, смакуючи кожну мить.
Марі-Клер тим часом розкладала на столі квіти — мабуть, для вечірніх букетів. Її тонкі пальці перебирали стебла, а губи беззвучно ворушилися, ніби рахуючи. Вона нахилилася за якоюсь квіткою, що впала, і верхній ґудзик її блузи розстебнувся.
— То як щодо ринку? — наполягала мадам Розалі. — Сьогодні там буде Сюзетт зі своїми персиками. В таку спеку вона завжди в тонкій сукні… — вона зробила паузу. — Знаєте, тій, яка не залишає місце для уяви.
Анрі відчув, що червоніє: — Мушу працювати. Хотів знайти місце для етюду…
— О! — сплеснула руками господиня. — То вам неодмінно треба піти до струмка. Там зараз… — вона зробила багатозначну паузу, — …таке чудове світло для малювання.
— У струмка справді чудове світло для живопису, — мадам Розалі провела його до дверей. — Особливо зранку. І повітря таке… прозоре.
Анрі вийшов з заїжджого двору, притискаючи до грудей теку з папером та пастелями. Ранкове сонце вже починало припікати. Стежка до струмка петляла між заростями лаванди.
Він почув плескіт води ще здалеку. А потім спів — той самий голос, що розбудив його. Анрі завмер. З-за кущів долинав мотив старої провансальської пісні, а разом з ним — звук води, що ллється на голе тіло.
Серце забилося частіше. Він хотів повернутися, але ноги не слухалися. За кущами Жанетт хлюпалася у струмку, і її сорочка, мокра, прилипла до тіла.
— О, месьє художник! — раптом пролунав за спиною голос Сюзетт. — Теж прийшли помилуватися… пейзажами?
Анрі різко обернувся. Молода вдова стояла, тримаючи глек для води. Ранкова прохолода примусила її соски напнутися під тонкою блузою.
— Я… я шукав місце для етюду, — пробурмотів він, відчуваючи, як палає обличчя.
— Тут чудові… краєвиди, — Сюзетт лукаво посміхнулася. — Особливо вранці, коли дівчата приходять по воду.
— У вас тремтять руки, месьє художник, — Сюзетт прикрила посмішку долонею. — Може, присядете? Тут є зручний камінь…
Від струмка все ще долинав спів Жанетт. Тепер вона наспівувала щось веселіше, і в її голосі бриніли грайливі нотки.
Анрі опустився на камінь, намагаючись не дивитися ні на Сюзетт, що схилилася над водою, ні в бік, де купалася Жанетт. Він дістав пастелі, але руки справді тремтіли.
— Ой! — скрикнула раптом Сюзетт. — Глек такий слизький…
Вона випустила глек, і вода хлюпнула їй на блузу. Тонка тканина вмить прилипла до тіла.
Анрі різко підвівся, випускаючи пастелі. Вони розсипалися по траві — рожеві, блакитні, золотаві відтінки покотилися до ніг Сюзетт.
— Дозвольте, я допоможу, — вдова нахилилася за пастелями, і краплі води з її блузи падали на траву.
— Ох, які ніжні кольори, — Сюзетт покрутила в пальцях рожеву пастель. — Наче світанкове небо… чи дівоча шкіра.
Від струмка все ще долинав спів Жанетт, але тепер тихіший, наче вона прислухалася до розмови.
Анрі навпочіпки збирав пастелі, намагаючись не торкатися вологої трави, де ще лишилися краплі з перекинутого глека. Його пальці тремтіли, коли він складав їх назад у коробку.
— А знаєте, месьє, — Сюзетт провела пастеллю по своїй долоні, лишаючи рожевий слід, — кажуть, художники бачать більше, ніж звичайні люди. Ви теж… бачите більше?
В її голосі бриніла така відверта спокуса, що Анрі ледь не впустив коробку знову. А від струмка долинув сміх Жанетт, такий дзвінкий і свіжий, як ранкова роса.
— Мені… мені треба йти, — він поспіхом зібрав речі. — Світло… світло не те.
Він майже біг стежкою назад до заїжджого двору, притискаючи до грудей свої художні скарби. Позаду затихав сміх жінок, але перед очима все ще стояли краплі води на блузі Сюзетт, рожевий слід пастелі на її долоні.
У дворі він зіткнувся з Марі-Клер. Вона саме розкладала на столі квіти для ранкових букетів. Сонце било їй у спину, просвічуючи сукню.
— О, месьє! Які у вас очі… — вона подалася вперед, принюхуючись. — Від вас пахне лавандою і… — її нижня губа здригнулася, коли вона прикусила її в задумі, — …річковою водою? Ви були біля струмка?
Вона потягнулася до його рукава, щоб струсити якусь травинку. Пальці торкнулися зап’ястя, і він відсмикнув руку, розсипаючи пастелі знову.
— Які ми незграбні сьогодні, — почувся голос мадам Розалі, що з’явилася наче нізвідки. Анрі здригнувся – ця її звичка виринати раптово, в найнесподіваніші моменти, почала викликати в нього незрозумілу тривогу.
— Може, вам треба відпочити в холодку? В альтанці…
— Я краще піду до своєї кімнати, — пробурмотів Анрі, нахиляючись за розсипаними пастелями.
— О ні, там задушливо, — мадам Розалі делікатно взяла його під лікоть. — В таку спеку треба бути в холодку.
Марі-Клер тим часом допомагала збирати пастелі. Її пальці раз у раз торкалися його руки, і кожен такий дотик посилав хвилю жару по всьому тілу.
— Які теплі відтінки, — прошепотіла вона, роздивляючись охристу пастель. — Наче засмагла шкіра…
В цю мить у двір зайшла Жанетт від струмка. Її коса була розпущена і важкі краплі стікали по шиї.
— О, які в нас тут… етюди! — вона посміхнулася, помітивши розгубленого художника на колінах серед розсипаних пастелей.
Анрі відчув, як паморочиться голова. Чи то від спеки, чи від пахощів лаванди, чи від цього кола жінок, що оточили його, наче танцівниці в якомусь язичницькому ритуалі.
— А ми тут допомагаємо месьє художнику з його… матеріалами, — проворкотіла мадам Розалі.
— З матеріалами? — Жанетт нахилилася, щоб роздивитися пастелі, і з її коси впала крапля, розпливаючись на папері бузковою плямою.
— О, ви зіпсували роботу месьє! — сплеснула руками Марі-Клер, але в її голосі не було докору.
— Нічого, — прошепотіла Жанетт. — Тепер на папері лишиться згадка про ранкове купання.
— Купання? — очі мадам Розалі заблищали. — Наш художник, бачу, не гає часу…
— Я не… я просто шукав місце для пейзажу, — Анрі затинався, намагаючись не дивитися на мокру сорочку Жанетт.
— І як, знайшли щось… цікаве? — Сюзетт провела рукою по шиї, ніби витираючи неіснуючі краплі.
Він притиснув альбом до грудей. На сторінках вже проступали обриси жіночих фігур, що він намалював, сам того не помічаючи — вигин шиї, лінія плеча, граційний порух руки…
— Покажіть, що ви там ховаєте, месьє художник, — мадам Розалі спробувала зазирнути в альбом.
— Ні! Це… це просто начерки, — але його пальці тремтіли, і кілька аркушів випурхнули на землю.
Жанетт спритно підхопила один: — О! То он як ви бачите наші… пейзажі.
На папері був її силует біля струмка, напівприхований ранковим туманом. Лінії були нервові, поспішні, але в них відчувалася така пристрасть, що навіть сама натурниця зашарілася.
— А це що? — Марі-Клер підняла інший аркуш. — Це ж я? Збираю квіти?
— Дайте подивитися! — Сюзетт зазирнула через її плече. — О, як він помітив, як ви прикушуєте губу…
— Месьє виявився уважним спостерігачем, — мадам Розалі взяла альбом з його безвольних рук. — Подивимося, що тут ще…
Анрі стояв, паралізований жахом і соромом, поки його потаємні спостереження розкривалися одне за одним.
— Месьє, та ви справжній поет! — мадам Розалі перегортала сторінки альбому. — Дивіться, дівчата, як він вловив кожен ваш рух…
— Ось я біля струмка, — Жанетт зашарілася.
— А тут я в саду, — Сюзетт провела пальцем по лінії своєї фігури на папері. — Яка точність…
— А це… — Марі-Клер затнулася, розглядаючи начерк, де вона нахилилася за квітами. — Я й не знала, що виглядаю так… граційно.
— О, а тут вже щось зовсім відверте! — мадам Розалі витягла аркуш, де всі обриси розпливалися в якомусь п’янкому мареві. — Це, мабуть, після вчорашнього вина?
Анрі стояв, не в змозі поворухнутися. Всі його таємні спостереження, всі ті моменти, коли він, думаючи, що малює пейзажі, насправді ловив жіночі силуети — все це тепер було виставлено на загальний огляд.
— А знаєте що? — мадам Розалі лукаво посміхнулася. — Нам потрібен ще один келих того молодого вина. Щоб відсвяткувати… талант месьє.
— Ні-ні, — Анрі спробував позадкувати. — Мені треба працювати…
— Але ж ви працюєте, — мадам Розалі вже тягла його до альтанки. — Он скільки… натури вивчили.
В альтанці було прохолодно і пахло виноградом. Жінки всілися навколо нього — Жанетт з мокрою косою, Марі-Клер з недоплетеним вінком, Сюзетт у вологій блузі.
— За талант! — проголосила мадам Розалі, розливаючи молоде вино.
— За пейзажі, — додала Сюзетт з лукавою посмішкою.
— За… натхнення, — прошепотіла Марі-Клер, знову прикусивши губу.
Вино було таким же молодим і грайливим, як їхні посмішки. Анрі відчув, як паморочиться голова — чи то від вина, чи від пахощів лаванди, чи від того, як коліно Сюзетт час від часу торкалося його ноги під столом.
— До речі, про натхнення, — мадам Розалі нахилилася до Анрі так близько, що він відчув аромат її волосся. — Ви ще не бачили найцікавіших робіт того марсельського художника.
— Тих, що висять у коридорі? — очі Жанетт розширилися.
— Ні, любонько, тих, що в моїй особливій колекції, — господиня підморгнула. — Месьє, може, хочете подивитися, як інші художники бачили наші… пейзажі?
Сюзетт підсунулася ближче, її коліно тепер відверто притискалося до його ноги: — О, там є один етюд у персиковому саду…
— І біля струмка, — додала Жанетт, смикаючи мокру косу.
— І в квітнику, — Марі-Клер знову прикусила губу, але тепер в цьому жесті було щось навмисне.
Вино розливалося по венах гарячими хвилями. Альтанка, здавалося, погойдувалася, а жіночі голоси зливалися в якийсь п’янкий хор спокус.
— А знаєте, — мадам Розалі долила вина, — кажуть, що та німфа досі живе в наших місцях. І часом… вселяється в місцевих дівчат.
— Особливо місячними ночами, — прошепотіла Сюзетт.
— І в спеку, — додала Марі-Клер, обмахуючись віялом із трав.
— І коли художники приїжджають, — Жанетт стріпнула мокрою косою, забризкавши всіх краплями води.
Анрі відчував, як пливе реальність. Жінки насувалися все ближче, їхні голоси зливалися в якесь дивне мурмотіння, схоже на шелест вітру в лавандових полях.
— То що, месьє художник, — мадам Розалі провела пальцем по його зап’ястку, — подивимося ті особливі картини? Чи, може… створимо свої?
Він спробував встати, але ноги підкосилися. Чи то від вина, чи від тієї звабливої пастки, в яку він потрапив. А може, то справді була магія давньої німфи?
Раптом десь далеко пробив церковний дзвін. Марі-Клер здригнулася:
— О Господи, мені ж треба квіти на ринок нести!
— А мені корову доїти, — схопилася Жанетт.
— І персики самі себе не зберуть, — зітхнула Сюзетт.
Жінки заметушилися, збираючись. Анрі сидів, приголомшений, дивлячись, як вони розбігаються — кожна у своїх справах, наче нічого й не було. Лише мадам Розалі залишилася, прибираючи келихи:
— Не хвилюйтеся, месьє. День ще довгий… І ніч попереду.
Він ледве дістався до своєї кімнати. У скронях стукало, перед очима все пливло. Впавши на ліжко, Анрі спробував згадати всі настанови метра Шардена про техніку і пропорції. Але замість цього в голові крутилися зовсім інші образи: краплі води на засмаглій шкірі, прикушена губа, коліно під столом…
“Боже, — подумав він, — невже це і є те натхнення, про яке казав старий П’єр?”
В кімнаті панувала задуха. Анрі підійшов до вікна, розстібнув комір сорочки. Внизу, в саду Сюзетт, вже падали перестиглі персики. З відкритого вікна долинали звуки полудневого містечка: дзвін посуду з кухні, далекий спів Жанетт, тихе мугикання Марі-Клер, що поралася у квітнику.
Він дістав альбом, намагаючись зосередитися на пейзажі. Але рука сама виводила зовсім інші лінії — вигин шиї, зблиск вологої шкіри, примружені в посмішці очі…
“Може, вони зачарували мене?” — подумав він, розглядаючи малюнки. В них не було нічого від його звичної сухої манери. Лінії стали живими, чуттєвими, наповненими якоюсь незнайомою йому доти пристрастю.
В двері постукали. — Месьє не бажає води? — голос мадам Розалі пролунав солодко й тягуче, як мед. — В таку спеку треба багато пити.
Анрі здригнувся. Здається, спокуси Сен-Трині тільки починалися.
— Ввійдіть, — прохрипів Анрі, поспішно прикриваючи альбом.
Мадам Розалі внесла глек з водою, її стегна погойдувалися в такт крокам: — Боже, яка задуха! В такий час усі нормальні люди відпочивають.
Вона поставила глек на стіл і підійшла до вікна, ніби милуючись краєвидом: —Навіть Сюзетт припинила поратися в саду. Хоча зазвичай вона така… роботяща.
Він спробував відсунутися, але мадам Розалі вже роздивлялася його малюнки: — О, я бачу, ви не відпочиваєте. Все працюєте… — її палець пройшовся по контуру жіночої фігури на папері. — І як вам вдається так точно вловити характер? Ось тут — точно наша Жанетт, цей порух голови…
— Це просто начерки, — пробурмотів він.
— Начерки? — вона нахилилася ближче, обпікаючи його шию гарячим диханням. — По-моєму, тут набагато більше… глибини.
В цю мить знизу долинув дзвінкий сміх Марі-Клер, а за ним — плескіт води. Мабуть, дівчина вирішила освіжитися біля колодязя.
Мадам Розалі підійшла до вікна: — Ох, ця Марі-Клер! Дивіться, як вона бризкається водою… А сорочка вже наскрізь мокра.
Анрі намагався не дивитися вниз, але очі самі зрадили його. Марі-Клер справді обливалася водою з відра, її тонка сорочка прилипла до тіла.
— А он і Сюзетт прокинулася, — промуркотіла мадам Розалі. — Мабуть, почула сміх. О, вона теж іде до колодязя…
— Мені… мені треба працювати, — він спробував зосередитися на альбомі.
— Працюйте-працюйте, — господиня вже прямувала до дверей. — До речі, там на столі не просто вода. Це… особливий напій. Для натхнення.
Залишившись сам, Анрі відчув, що спека стала ще нестерпнішою. Знизу долинав сміх дівчат, плескіт води, уривки розмов. Він глянув на глек — вода в ньому здавалася дивно мерехтливою, наче в ній відбивалося щось більше, ніж просто сонячне світло.
Анрі довго дивився на глек, не наважуючись торкнутися. Щось у словах мадам Розалі про “особливий напій” змусило його згадати всі ті вечори в паризьких салонах, де він, затиснутий у кутку з альбомом, намагався стати невидимим під поглядами дам. Надто добре він пам’ятав їхні насмішкуваті посмішки, коли він, червоніючи, відмовлявся від танців.
***
Але тут, у Сен-Трині, все було інакше. Жінки дивилися на нього не з насмішкою, а з якоюсь первісною, майже хижою цікавістю. І це лякало ще більше.
Знизу долинув новий вибух сміху. Анрі підійшов до вікна, хоч і розумів, що не варто. Марі-Клер і Сюзетт обливали одна одну водою, їхні мокрі сорочки перетворилися на другу шкіру. Він помітив, як тремтить рука Сюзетт, коли та відкидає мокре волосся з обличчя — той самий жест, який він вже бачив у струмка. Пальці самі потяглися до пастелі.
— О, месьє все-таки вирішив попрацювати? — голос мадам Розалі знову виник за спиною, примусивши його здригнутися. — Не соромтеся, такі… натурниці надихнуть кого завгодно.
— Я не… — він затнувся, відчуваючи, як червоніє шия. — Це просто вправа зі світлотінню.
— Атож, світлотінь, — господиня підійшла ближче, і він відчув аромат її волосся — суміш лаванди і чогось гострого, п’янкого. — Особливо коли мокра тканина так підкреслює… форми.
Анрі відступив на крок, але за спиною була лише стіна. Він згадав, як колись у Парижі намагався втекти від настирливої уваги мадемуазель де Брессак, але заплутався в портьєрах і впав. Сміх переслідував його ще багато місяців.
Але в погляді мадам Розалі не було глузування — лише якась первісна, майже тваринна спокуса, від якої перехоплювало подих.
В цю мить знизу долинув новий звук — спів Жанетт. Вона йшла від струмка, її коса вже висохла й відблискувала золотом у сонячному світлі. Побачивши подруг біля колодязя, вона щось гукнула їм провансальською.
— О, які ми всі сьогодні… грайливі, — промуркотіла мадам Розалі. — Спека, знаєте… Навіть найскромніші дівчата стають трохи… розкутішими.
Анрі відчув, як його затисли в кутку — між вікном, звідки долинав сміх дівчат, і господинею, чий погляд ставав все більш хижим. Він спробував зосередитися на своєму альбомі, але рука тремтіла, і лінії виходили нервові, уривчасті.
— Месьє так старанно малює, — господиня нахилилася через його плече. — Але знаєте… іноді треба менше думати і більше… відчувати.
Він здригнувся, почувши ці слова — майже ті самі, що казав старий П’єр у майстерні. Але в устах мадам Розалі вони звучали зовсім інакше.
— Я… мені треба провітритися, — пробурмотів він, намагаючись прослизнути до дверей.
— О, звісно-звісно, — вона відступила вбік з явно награною послужливістю. — Тільки не забудьте свій альбом. І знаєте що? — вона раптом нахилилася так близько, що він відчув жар її шкіри. — Якщо шукатимете натхнення… загляньте до персикового саду. В цей час Сюзетт якраз збирає найстигліші…
Анрі вилетів з кімнати, немов за ним гналися всі демони спокуси. На сходах він мало не збив з ніг Марі-Клер, що несла оберемок квітів.
— Ой! — скрикнула вона, випускаючи квіти. Вони розсипалися по сходах, і коли обоє нахилилися їх підібрати, їхні руки зіткнулися. Анрі відсмикнув пальці, ніби обпікся.
— Месьє такий нервовий сьогодні, — прошепотіла Марі-Клер, і в її голосі бриніла та сама нотка, що й у мадам Розалі. — Може, вам заспокоїтися в моєму квітнику? Там зараз так тихо… і затишно…
Анрі позадкував, спотикаючись на сходах: — Дякую, я… мені потрібне свіже повітря.
— Але ж у квітнику повітря найсвіжіше, — Марі-Клер простягнула до нього руку з напівзів’ялою трояндою. — І пахощі… заспокоюють.
Він майже збіг сходами, притискаючи до грудей альбом. Позаду почувся сміх — чи то Марі-Клер, чи то мадам Розалі, чи може то вітер грався фіранками у вікнах?
На вулиці було ще гірше. Спека стояла така, що каміння, здавалося, плавилося під ногами. З саду Сюзетт долинали звуки падаючих персиків — глухі удари об землю, наче удари серця. А може, то його власне серце калатало так гучно?
Він пішов навмання, подалі від заїжджого двору, від колодязя, де все ще сміялися дівчата, від персикового саду, звідки долинав спів Сюзетт. Але куди б не повертав — скрізь натикався на спокуси.
Ось промайнула біла сукня між деревами — то Жанетт гнала корову на пасовище. Ось за поворотом вулиці — Марі-Клер розкладає квіти перед крамничкою. А он удова Сюзетт потягується, дістаючи персик з верхньої гілки…
“Господи, — подумав він, витираючи піт з чола, — невже це місце справді зачароване? Чи може, я просто збожеволів від спеки?”
Він знайшов прихисток під старою оливою на пагорбі. Звідси було видно все містечко — біла церква, цегляні дахи будинків, сади, що потопали в мареві. Здавалося, ніби саме повітря тремтить від бажання.
Анрі розгорнув альбом, намагаючись відволіктися роботою. Але замість лаванди і олив рука сама виводила жіночі силуети — граційний нахил голови, вигнута спина, плавний жест руки…
“Що зі мною коїться? — він з жахом дивився на малюнки. — Куди поділася моя техніка, мої правила?”
Сонце підіймалося все вище, і тіні ставали коротшими й чіткішими. Від розпеченої землі здіймалося марево, в якому все розпливалося, втрачало чіткість. Анрі згадав, як у майстерні метра годинами виписував складки драпірувань, намагаючись передати найменші деталі. А тут, у цьому провансальському мареві, деталі здавалися зайвими — залишалися тільки враження, відчуття, натяки…
З долини долинув передзвін — церковний дзвін відбивав полудень. І одразу ж, наче у відповідь, почувся голос Жанетт. Вона співала старовинну провансальську пісню, таку ж давню, як ці пагорби. Анрі здригнувся — в її голосі було щось первісне, якась дика, нестримна сила.
— Гарно співає, правда ж? — раптом почувся за спиною скрипучий голос. Він різко обернувся — стара олива відкидала густу тінь, і в ній стояв старий виноградар.
— Я… так, дуже, — пробурмотів Анрі, намагаючись приховати альбом.
— Не соромтеся своїх малюнків, — старий примружився. — Всі художники, що приїжджають сюди, спочатку намагаються триматися своїх правил… А потім місто бере своє.
— Які правила? — Анрі відчув, як холодок пробіг спиною, незважаючи на спеку. — Це просто… етюди.
— Етюди? — виноградар хрипло засміявся. — То покажіть, що ви там наетюдили.
Він простягнув руку до альбому, і Анрі раптом зрозумів, що не може чинити опір. Аркуші розгорнулися один за одним — напівпрозорі силуети, граційні вигини, недомовлені лінії…
Виноградар гортав сторінки альбому, і в його вицвілих очах танцювали лукаві іскри: — Бачу, місто вже взялося за вас. Он як лінії пливуть, як форми проступають… Але ви все ще боретеся, еге ж?
Анрі хотів заперечити, але раптом зрозумів — старий має рацію. Всі ці дні він намагався загнати у звичні академічні рамки не тільки свій живопис, але й власні почуття. Ховався за технікою від того первісного, живого, що вирувало в цьому містечку.
— Знаєте, що казали древні? — виноградар примружився. — Не можна написати оливу, не ставши оливою. Не можна намалювати жінку, не…
Він не договорив, але в Анрі наче щось прокинулося. Всі ті моменти, які він намагався не помічати — важкі груди Сюзетт під мокрою сорочкою, звабливі стегна мадам Розалі, що погойдувалися при ходьбі, краплі води на шиї Жанетт — все це раптом ожило, наповнилося плоттю і кров’ю.
Етюди прованської пристрасті (1)
Етюди прованської пристрасті (2)
Етюди прованської пристрасті (3)
Етюди прованської пристрасті (4)