Господиня
Повертаючись до заїжджого двору, він ловив себе на тому, що інакше дивиться на жіночі постаті. Вже не намагався відвести очі, як у Парижі, не ховався за умовностями. В кожному жесті, в кожному порусі тіла він бачив ту природну грацію, якої так не вистачало столичним дамам.
У своїй кімнаті він дістав альбом — але не для того, щоб малювати. Вперше він по-справжньому подивився на свої ескізи. Ось лінія шиї Марі-Клер — така ж гнучка, як молода лоза. Ось важка коса мадам Розалі — в штрихах відчувається її вага, її жива теплота. А тут — вигин стегна Сюзетт, намальований нервово, пристрасно…
Він не помітив, як день перейшов у полудень. Спека стала нестерпною, сорочка прилипла до спини. В коридорі почулися кроки — важка хода мадам Розалі, шурхіт спідниць. Він завмер над альбомом, все ще під враженням від ранкової зустрічі, коли вона притиснула його до стіни біля сходів. Досі відчував її запах — гострий, тваринний, зовсім не схожий на парфумовані аромати столичних дам.
Цей запах переслідував його весь день. Він намагався малювати, але рука тремтіла, лінії виходили нервові, уривчасті. Жар піднімався з глибини тіла від кожного спогаду про її важкі груди, що притиснулися до нього, про краплі поту на шиї…
І ось надвечір він знову почув її кроки. Визирнув у коридор і застиг: вона стояла до нього спиною, нахилившись підняти впущену хустку. Її спідниця натягнулася, окреслюючи стегна, підібрана майже до колін, відкривала міцні засмаглі литки.
Щось клацнуло в його голові — всі правила, всі умовності, всі страхи розлетілися на друзки. Він зробив крок.
Простягнув руки і стиснув її сідниці. Вона не скрикнула, не здригнулася — лише видихнула коротке “нарешті”, і цей видих остаточно зірвав усі заборони.
Він рвучко задер її спідницю — різкий рух, як удар пензля об полотно. Вона вигнулася назустріч — плавна лінія, наче намальована сангіною. Її запах — суміш поту, лаванди і чогось первісного, тваринного — вдарив у ніздрі. Він глибоко вдихнув, п’яніючи від цього дикого аромату, такого відвертого, такого справжнього. Груба тканина спідниці під пальцями, гаряча шкіра, важке дихання — все змішалося в єдиний ритм.
— Я вже думала, ви ніколи не наважитесь, месьє художник… — її голос тремтів від сміху і бажання.
Він увійшов у неї одним рухом — різко, глибоко, як мазок охрою, що заповнює собою всі пори полотна. Її округлі сідниці, що зачарували його ще того першого дня, коли вона піднімалася сходами, тепер б’ються об його стегна в шаленому ритмі й це збуджує ще більше. Кожен удар відгукується гарячою хвилею в усьому тілі, змушує забути про все на світі.
Вона застогнала і подалася назад — її стегна рухалися в такт його поштовхам — то швидше, то повільніше, наче пензель у руці майстра. Розшнурований корсаж піддався, і важкі груди вихопилися на волю, погойдуючись в такт рухам.
Груба дерев’яна стіна, мокра підлога під коліньми, її міцна долоня, що вп’ялася в його стегно — все було справжнім, живим, без жодної манірності. Він брав її, наче писав картину — то різкими, грубими мазками, то ніжними дотиками, розтушовуючи межу між художником і його творінням.
Вона скрикнула, вигнувшись дугою — як останній, завершальний мазок на полотні. Він притиснувся до її спини, відчуваючи, як тремтить її тіло, як б’ється серце, як тепла шкіра пахне потом і бажанням.
Лише потім, коли перша хвиля нестримної жаги спала, він засипав поцілунками її шию, плечі, спустився до грудей, що досі здригалися від пережитої насолоди. Мадам Розалі повернула голову і лукаво посміхнулася: — Ну от, месьє, нарешті ви зрозуміли, що таке справжнє… мистецтво.
***
Він прокинувся від співу півня. У вікно лилося рожеве світанкове світло, за яким він раніше бігав з мольбертом. Але зараз його погляд був прикутий не до неба, а до жіночої постаті біля вікна. Мадам Розалі вже встала і розчісувала свою важку косу.
— А, прокинулися, месьє художник? — вона повернулася до нього, і він побачив, як сонце просвічує крізь її тонку сорочку. — Не забудьте, що сьогодні базарний день. Усе містечко буде там…
Вона потягнулася, як велика хижа кішка, і він не міг відвести очей від її рухів — тепер вони здавалися йому ще звабливішими, ніж учора.
— І Жанетт прийде продавати сир, — додала вона з лукавою посмішкою. — І Марі-Клер зі своїми квітами… І Сюзетт із персиками…
Він раптом зрозумів, що вчорашній вечір був лише початком. Що все містечко, як і казав виноградар, просякнуте якоюсь первісною силою, яка пробудила в ньому не тільки художника, але й чоловіка.
Він дивився, як вона розчісує волосся, і рука сама потяглася замалювати цей момент. Але пальці натрапили не на пастель, а на теплу шкіру. Мадам Розалі здригнулася від несподіванки, але одразу подалася назад, притискаючись до нього всім тілом.
Цього разу все було інакше — не рвучко й грубо, як учора, а повільно, як акварель, що розтікається по вологому паперу. Він проводив долонями по її тілу, вивчаючи кожен вигин, кожну западинку, наче художник, що ліпить форму з глини. Вона тягнулася назустріч його рукам, і її стогони зливалися зі співом птахів за вікном.
Ранкове світло підкреслювало золотаві відтінки її шкіри. Він цілував її шию, плечі, важкі груди, що погойдувалися в такт його рухам. Її тіло було як тепла глина під його пальцями — податливе, живе, справжнє.
— О, месьє… — видихнула вона, коли хвиля насолоди накрила її з головою. — Бачу, ви швидко вчитеся…
Він розгорнув її до себе — тепер хотілося бачити її обличчя, спостерігати, як насолода змінює її риси. Вона розкинулася на ліжку, як стигла слива — темне волосся розсипалося по подушці, груди здіймалися від частого дихання.
Тепер він вивчав її тіло, як художник вивчає натуру — кожен відтінок шкіри, кожен порух м’язів під нею. Її ноги обвили його стегна, притягуючи ближче, глибше. Він увійшов у неї одним плавним рухом, і вона застогнала — низько, гортанно, зовсім не так, як стогнуть столичні дами.
Її руки блукали по його спині, залишаючи червоні сліди від нігтів — як художник лишає мітки на полотні. Вона рухалася йому назустріч — то повільно, розтягуючи насолоду, то швидше, жадібніше. Її груди й живіт погойдувалися в такт рухам, і він не міг відвести погляд від цього видовища.
— Дивіться на мене, — прошепотіла вона, закидаючи голову. — Хочу бачити ваші очі, коли ви… — її слова потонули в стогоні, коли він увійшов особливо глибоко.
Сонце підіймалося все вище, заливаючи кімнату золотавим світлом. Тіні на її тілі ставали контрастнішими, підкреслюючи кожен вигин. Він відчував, як вона тремтить під ним, як її тіло стискається навколо нього. Насолода наростала, як хвиля припливу…
Її важка каштанова коса розпалася, розсипалася по подушці темними хвилями, в яких проблискували перші срібні ниті. Він заплутався пальцями в цьому шовку, відчуваючи його живе тепло. Потягнув легенько — вона застогнала гучніше, вигнулася дугою, підставляючи груди його губам.
Тепер їхні рухи стали рвучкішими, глибшими. Її ноги міцніше обвили його стегна, пальці впилися в плечі. Коса намоталася на його руку — він потягнув сильніше, і вона закричала від насолоди, що накрила її хвилею. Її тіло здригалося під ним, стискалося, виштовхуючи його за межу свідомості.
Вони лежали, переплетені тілами, спітнілі, задихані. Її волосся лоскотало його груди, пахло чимось пряним — чи то лавандою, чи то її власним, жіночим запахом. Він перебирав пасма пальцями, дивлячись, як сонячне світло грає з відтінками — від темного каштану до теплої міді.
За вікном уже чулися перші звуки пробудження містечка — скрип коліс, мукання корів, що їх гнали на пасовище, дзвінкий сміх Жанетт, яка, мабуть, знову прала біля струмка. Сонце підійнялося вже високо, і його промені, що спочатку були ніжно-рожевими, тепер стали яскраво-золотими. Вони проникали крізь тонку фіранку, малюючи на їхніх переплетених тілах мереживні візерунки.
— Ніколи б не подумала, — промуркотіла вона, водячи пальцем по його грудях, — що наш сором’язливий художник виявиться таким… пристрасним учнем.
З кухні долинув брязкіт посуду — служниці вже готували сніданок. Мадам Розалі зітхнула і потягнулася до своєї сорочки: — Час братися за справи. Сьогодні ж базарний день…
Він спостерігав, як вона одягається, і думав, що тепер усе бачить інакше — кожен рух, кожен контур її тіла став йому знайомим і рідним, як улюблений етюд, який знаєш напам’ять.
***
Весь ранок він провів біля вікна, малюючи. Але тепер його рука не здригалася від сумнівів, не намагалася загнати лінії в академічні рамки. У кожному начерку проступала жива пристрасть, кожен штрих дихав спогадами про нічні дотики.
Базарна площа внизу поступово наповнювалася людьми. Ось Марі-Клер розкладає квіти — її тонкий стан вигинається, коли вона нахиляється над кошиками. Анрі тепер бачив у цих рухах не просто грацію — він відчував, як це тіло могло б вигнутися під його руками.
Жанетт пройшла повз, несучи глечики з молоком. Її коса погойдувалася в такт крокам, і він мимоволі згадав, як намотував на руку волосся мадам Розалі. Чи так само солодко застогнала б юна пастушка від легкого ривка?
А он і Сюзетт розкладає свої персики. Її рухи повільні, майже ліниві, як у розімлілої від спеки кішки. Вона підняла голову, наче відчувши його погляд, і посміхнулася — не так невинно, як учора.
— Месьє надихається… пейзажами? — почувся за спиною голос мадам Розалі
Він обернувся. Вона стояла в дверях, уже повністю одягнена, але щось невловимо змінилося в її поставі — може, зникла та показна манірність, з якою вона раніше його спокушала.
— Я бачу, ви вже… освоїлися в нашому містечку, — вона підійшла ближче, зазирнула в його альбом. — О, які цікаві етюди…
— А знаєте, чому німфа вибрала це місце? — мадам Розалі провела пальцем по його малюнку, де контури лавандових полів дивним чином перетікали в жіночі форми. — Кажуть, тут земля особлива. Жінки тут достигають як персики — швидко і соковито. І чоловіки теж… розкриваються.
Вона нахилилася до нього ззаду, і він відчув знайомий запах — піт, лаванда і щось первісне, звіряче. Її груди притиснулися до його спини.
— От скажіть, месьє художник, — її подих лоскотав його шию, — чи могли б ви тепер повернутися до своїх паризьких натюрмортів? До тих манірних дам, що бояться сонця?
Він похитав головою. Тепер, коли він відчув смак справжнього життя, все те здавалося таким штучним, мертвим.
— Між іншим, — вона прошепотіла йому на вухо, — Сюзетт сьогодні понесе персики на той схил, де, кажуть, жила німфа. А Марі-Клер збирає квіти в старому саду… І навіть наша сором’язлива Жанетт…
Він стиснув її руку, зупиняючи: — Ви… не проти?
Мадам Розалі розсміялася — низько, гортанно: — Месьє, ви все ще не зрозуміли? Тут інші закони. Ми як ці плоди — ростемо на одному дереві, але кожен має свій смак.
Вона нахилилася ще ближче і прошепотіла: — До речі, я сьогодні ввечері збираюся митися… Якщо вас цікавить етюд оголеної натури.
На базарній площі юрмився люд. Сюзетт лукаво посміхнулася, коли він проходив повз її прилавка з персиками. Підняла один плід, провела по ньому пальцем: — Месьє не бажає скуштувати? Сьогодні вони особливо… соковиті.
Він відчув на собі погляд мадам Розалі, що спостерігала з ґанку заїжджого двору. В її очах танцювали бісики.
— Понесу частину на той схил, — Сюзетт кивнула в бік пагорбів. — Там вони швидше дозрівають. Особливо надвечір…
Марі-Клер, що розкладала квіти неподалік, впустила букет. Нахилилася підняти, і її спідниця натягнулася, окресливши стегна. Анрі помітив, як почервоніли її щоки, коли вона випросталася і зустрілася з ним поглядом.
— У мене є нові троянди, — пробурмотіла вона. — В старому саду… Може, месьє хотів би намалювати?
А в кінці площі Жанетт продавала молоко. Її коса золотилася на сонці, а блуза змокла від бризок води — мабуть, знову купалася в струмку перед тим, як іти на базар.
Він стояв посеред площі, оточений цим колом жіночих спокус. І в кожній бачив тепер не просто натуру для малювання — а живе, гаряче тіло, що прагне пестощів.
Хіба міг він подумати ще тиждень тому, що його академічні студії у метра Шардена приведуть його… сюди?
Він повернувся до заїжджого двору, піднявся до своєї кімнати. Дістав альбом — але малювати не міг. Кожна лінія тепер здавалася йому занадто сухою, занадто мертвою порівняно з тим життям, що вирувало в його крові.
В коридорі почулися кроки — легкі, не схожі на важку ходу мадам Розалі. Він визирнув — Марі-Клер несла оберемок квітів до вази біля вікна. Її тонкі пальці перебирали стебла, губи беззвучно ворушилися, рахуючи. Сонце било їй у спину, просвічуючи сукню.
— О, месьє художник! — вона здригнулася, помітивши його. — Я тільки… квіти…
Але в її очах не було колишньої сором’язливості. Вона дивилася на нього так, наче знала про ранкові пристрасті з мадам Розалі. Може, чула їхні стогони? Чи просто відчула зміну в ньому?
— Допомогти? — він підійшов ближче, і вона не відсахнулася.
— У мене ще є троянди в саду, — прошепотіла вона. — Щойно розпустилися. Такі ніжні…
Знизу долинув голос мадам Розалі — вона розмовляла з кимось на подвір’ї. І в її інтонаціях він розчув приховану посмішку.
Етюди прованської пристрасті (1)
Етюди прованської пристрасті (2)
Етюди прованської пристрасті (3)
Етюди прованської пристрасті (4)