Народження митця
Весна 1785 року видалася в Парижі напрочуд холодною. В майстерні метра Жана-Батіста-Сімеона Шардена завжди пахло олійною фарбою, лаком і холодним каменем. Попри каміни, гуляли протяги, полум’я свічок колихалося, відкидаючи на стіни химерні тіні, а пальці учнів дерев’яніли від холоду.
Анрі знову і знову перечитував трактати про техніку живопису, виписуючи на полях найважливіші правила. Він жадібно вивчав свіжий трактат Хогарта “Аналіз краси”, де той доводив, що в основі прекрасного лежить “лінія краси” — особлива хвиляста лінія. Гортав пожовклі сторінки “Книги мистецтва” Ченніні з її детальними рецептами підготовки фарб та ґрунтів. Занурювався в математичні викладки Альберті про перспективу в його “De Pictura”. Він старанно вимірював пропорції, вивіряв композицію, але в його роботах бракувало того живого подиху, яким була наповнена кожна картина метра. В кутку майстерні Шарден працював над натюрмортом з простим глечиком та хлібом — і якимось дивом ці прості речі на його полотні виглядали величніше за все срібло та кришталь, що намагався відтворити Анрі.
Старий П’єр, який прибирав у дальньому кутку майстерні, не вперше спостерігав, як молодий художник мучиться над черговою роботою, раз у раз зазираючи у записи. За довгі роки в майстерні він бачив багатьох учнів, але цей вирізнявся якоюсь особливою старанністю, що межувала зі страхом зробити щось неправильно.
Витерши руки об фартух, він повільно підійшов до Анрі: — Месьє, я бачу, як ви мучитеся останнім часом. Може, вам варто менше читати і більше… відчувати?
— Відчувати? — Анрі відірвав погляд від Леонардового “Трактату про живопис”. Навіть цей простий рух був якимось надто виваженим, наче молодий художник боявся зробити зайвий жест.
— Життя навколо вас, — П’єр кивнув у бік вікна, за яким вирував весняний Париж. — Воно не вкладається в правила і канони. Часом треба просто… піддатися його течії.
Анрі спробував посміхнутися, але посмішка вийшла напруженою: — Метр Шарден каже, що техніка – це основа основ.
— Метр Шарден також каже, що без живого почуття техніка мертва, — старий примружився. — Знаєте, є одне місце в Провансі… Сен-Трині називається. Там такі лавандові поля — очей не відвести. І світло особливе, не таке як тут, у Парижі. А жінки… — він зробив паузу, помітивши, як напружилися плечі молодого художника при цьому слові, — …тобто я хотів сказати, пейзажі там особливі. Художники туди часто навідуються.
П’єр кивнув у бік невеликого пейзажу, що висів біля вікна: — Ось, подивіться. Це робота мосьє Жерара, після повернення з Сен-Трині. До того він був такий самий старанний і… правильний. Все вимірював, зважував. А подивіться, що з ним зробило це містечко.
Анрі підійшов ближче до картини. Вона була написана вільно, майже недбало — звичайна ґрунтова дорога, що губилася серед полів, кілька старих олив, призахідне сонце… Жодних вивірених пропорцій чи чітких ліній. Але в цій недбалості було більше життя, ніж у всіх його власних ретельно промальованих роботах.
Того вечора Анрі довго не міг заснути. Він лежав у своїй мансарді на вулиці Сен-Жак і дивився у вікно на зоряне небо. Слова П’єра не йшли з голови. Як і та картина – така вільна, така жива…
«Я все роблю правильно, — думав він. — Техніка, пропорції, правила композиції… Хіба не цього вчить метр Шарден?»
Але в глибині душі він розумів, що це лише частина науки. Метр і справді говорив про техніку, але ще частіше – про почуття, про внутрішнє світло, про життя, що струменіє з кожної картини.
Зранку він прокинувся з несподіваним рішенням. Зібрав свої заощадження – небагато, але мало вистачити на дорогу і кілька тижнів скромного життя. Придбав папір найкращої якості, перебрав художні матеріали.
Довго стояв перед крамничкою з пастеллю, вагаючись. Зазвичай він намагався уникати цієї техніки – надто вже вона примхлива, некерована. Але щось підштовхнуло його зайти і купити основні кольори.
У майстерні він попросив аудієнції у метра Шардена. — Я хотів би на деякий час відлучитися, метре, — Анрі намагався говорити впевнено, хоча руки, що стискали капелюх, видавали його хвилювання.
Шарден відірвався від роботи і уважно подивився на учня. Його проникливий погляд, здавалося, бачив усі сумніви молодого художника. — Сен-Трині? — в його очах промайнула ледь помітна посмішка.
— Ви… ви знаєте? — Анрі розгубився.
— П’єр має звичку відправляти туди певний тип учнів, — Шарден відклав пензель. — Тих, хто занадто… правильний.
Він підійшов до вікна, витираючи руки ганчіркою: — Знаєте, Анрі, іноді треба загубитися, щоб знайти себе. Мистецтво – це не тільки правила. Це ще й… — він зробив паузу, наче підбираючи слова, — …життя в усіх його проявах.
Щось у тоні метра змусило Анрі почервоніти, хоча він сам не розумів чому.
— Їдьте, — Шарден повернувся до мольберта. — Можливо, це саме те, що вам зараз потрібно.
***
Подорож до Провансу була довгою. Диліжанс гойдався на вибоїнах, колеса скрипіли, а в салоні пахло пилом, сіном і дорожньою втомою. Навпроти сиділа молода жінка в блакитній сукні. Кожного разу, коли їхні погляди випадково перетиналися, Анрі поспіхом опускав очі в свій маленький альбом – він завжди носив його з собою для швидких замальовок.
За вікном мінялися пейзажі. Спочатку були похмурі передмістя Парижа з їхніми димарями та кривими дахами. Анрі зробив кілька швидких начерків вугіллям – чіткі вертикальні лінії труб на тлі важкого неба. Жінка навпроти схилилася, щоб подивитися на його малюнок, і він відчув, як червоніє – її парфуми пахли фіалками, а близькість жіночого тіла бентежила його, як завжди.
— Ви завжди такий серйозний? — спитала вона раптом, і Анрі ледь не впустив олівець від несподіванки.
Він лише знизав плечима, ще нижче схиляючись над альбомом. В такі моменти він особливо гостро відчував свою незграбність у спілкуванні.
— Знаєте, — м’яко продовжила вона після паузи, — життя інколи підказує нам найкращі сюжети. Треба лише підвести очі від паперу.
Анрі спробував щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Він знову занурився в роботу, намагаючись заховатися за звичними рухами олівця.
Ближче до полудня відкрилися поля. Вони котилися хвилями до горизонту, і вітер гнав по них тіні хмар. “Треба спіймати цей рух”, — подумав він і спробував намалювати пагорби одним плавним жестом, без попередньої розмітки. Результат змусив його скривитися – замість живої динаміки на папері з’явилися якісь дитячі карлючки.
Надвечір небо стало бузковим. Сонце сідало за пшеничне поле, і колоски горіли червоним золотом. Анрі дістав сангіну – спробував передати це особливе вечірнє світло м’якшими, менш точними штрихами. Але й тут нічого не вийшло – начерк здавався просто недбалим.
З кожною милею на південь світло ставало інакшим, і він все намагався вхопити цю зміну, раз у раз експериментуючи з манерою. Часом здавалося, що щось починає виходити, але варто було критично глянути на малюнок – і знову бачив лише невправність там, де хотів досягти свободи.
Нарешті диліжанс дістався до Сен-Трині. Жінка в блакитному зібрала свої речі і, перш ніж вийти, ще раз глянула на нього: “Не бійтеся жити, месьє. Іноді найкращі картини пишуться не на полотні”. Анрі знову почервонів, не знаючи, що відповісти. Востаннє глянув у свій альбом – всі ці спроби вирватися за межі звичної манери здавалися жалюгідними. Але щось підказувало йому, що саме тут, під палючим провансальським сонцем, він зможе нарешті знайти свій справжній почерк.
Етюди прованської пристрасті (1)
Етюди прованської пристрасті (2)
Етюди прованської пристрасті (3)
Етюди прованської пристрасті (4)