Від тиражування до споглядання, від споживання до рефлексії: історія про те, як мистецтво, втративши унікальність, відкрило множинність відображень.

Від шопера…

Вечірнє місто дихало прохолодою. У невеличкій кав’ярні було затишно і тихо. Наталка отримала замовлення — каву у паперовій склянці зі стилізованим зображенням “Дівчини з перлиною” Вермеєра.

— А що це за дівчина намальована? — спитала вона баристу.

— Хм… Не знаю… — знизала плечима дівчина.

Соломія, яка саме підійшла по своє замовлення, не стрималася від усмішки.

— Знаєш, що найсмішніше? — Наталка повернулася до подруги. — Ця дівчина дивиться на нас звідусіль — з чашок, футболок, сумок… А ті, хто її друкує і хто купує, навіть не знають, хто вона. Куди не глянь — усюди одні й ті самі картини. “Дівчина з перлиною”, “Крик”, “Зоряна ніч”… Veni, vidi, vici — прийшов, побачив, скористався. Чим не девіз сучасного маркетолога? А після нас хоч потоп, як казала мадам Помпадур.

— Але хіба це не спосіб мистецтву вийти за межі музеїв? — Соломія відсьорбнула кави. — Познайомити людей з прекрасним?

— “Познайомити з прекрасним”? — Наталка пирхнула. — Вчора бачила рекламу, де Венера Мілоська, між іншим без рук, втікає з музею в супермаркет, смикається як поламаний робот і тицяє обличчя в тарілку з фісташками. І це називається популяризація мистецтва?

— Знаєш, що найгірше? — Соломія відклала склянку. — Вони ж створили якесь замкнене коло в усіх видах мистецтва. В музиці крутять одні й ті ж уривки з класики, в літературі експлуатують кілька завчених цитат — “Бути чи не бути”, “Спинися, мить! Прекрасна ти!” В живописі — десяток картин. Беруть те, що всі впізнають, і продовжують експлуатувати. А люди бачать це всюди і думають — о, це ж велике мистецтво! І коло замикається.

— Візьми хоча б “Джоконду”. Її усмішка настільки заїжджена в рекламі та мемах, що люди вже й забули про саму картину. “Джоконда з котом”, “Джоконда в масці”, “Джоконда на карантині”… Наче картина існує тільки як шаблон для жартів.

— Але ж меми хоч роблять мистецтво ближчим до людей? — спробувала заперечити Наталка. — Це ж якийсь діалог із сучасністю…

— Який це діалог? — Соломія похитала головою. — Коли просто беруть чуже обличчя і ліплять на нього свої написи? Більшість тих, хто ці меми робить і репостить, навіть не знають, хто така Джоконда і чому ця картина важлива.

— То, може, проблема в тому, що люди не мають нормального доступу до мистецтва? — Наталка відсьорбнула кави. — Не всі ж можуть поїхати в Лувр…

— О, в Луврі теж не все так просто, — Соломія гірко усміхнулась. — Бачила б ти, в яких умовах люди “споглядають” Джоконду. Натовп туристів з телефонами, всі штовхаються, намагаються зробити селфі. Картина за броньованим склом, до неї не підійти ближче ніж на три метри. Шістдесят секунд, бо позаду ще сотня людей чекає. Яке там знайомство з мистецтвом… Конвеєр для селфі.

— То може й добре, що є репродукції? — несподівано спитала Наталка. — Зараз же з’явилися такі якісні цифрові копії, можна кожен мазок роздивитися. П’ятнадцять років тому про таке й мріяти не могли.

— Знаєш, що цікаво? — Соломія похитала головою. — В сусідній залі з Джокондою висять неймовірні шедеври. Без натовпу, без черги. Можеш стояти годинами, роздивлятися деталі. І в мережі є їхні чудові копії у високій роздільності. Але туди майже ніхто не заходить, і копії ті нікого не цікавлять. Всі біжать до Джоконди, бо… ну, це ж Джоконда! Треба селфі для інстаграму.

— Добре, але чому тоді мене так дратує, коли бачу якусь класику в рекламі? — Наталка показала телефон. — Ось дивись, використовують “Народження Венери” щоб продати шампунь для волосся.

— Тому що це просто експлуатація, а не діалог з мистецтвом, — Соломія задумливо провела пальцем по краю склянки. — Знаєш, є тонка межа. Одна справа — взяти картину і просто приліпити до товару. Інша — спробувати створити щось нове, що змусить людей інакше подивитися і на мистецтво, і на сучасність.

— Тобто ти вважаєш, що класику все ж можна використовувати, але з повагою? — Наталка підняла брови.

— Коли це не використання, а співпраця. Коли намагаються розповісти історію, показати контекст. Коли поважають оригінал і його творця. Але для цього потрібно справді розуміти і відчувати мистецтво, а не просто шукати гарну картинку для банера.

— І часто таке буває? — в голосі Наталки чувся скептицизм.

— Рідко, — Соломія знизала плечима. — Комерція зазвичай шукає легких шляхів. Навіщо думати про контекст, коли можна взяти умовну “Джоконду” і змусити її рекламувати зубну пасту?

— Але якщо ніхто не буде використовувати класику, хіба вона не перетвориться на музейний пил? — раптом спитала Наталка.

— Справа не в використанні, а в діалозі, — Соломія всміхнулася. — Мистецтво може і має жити в сучасності. Але як співрозмовник, а не як обгортка для товару. Коли воно надихає на щось нове, а не просто стає декорацією.

Вони замовкли. За вікном сутеніло, і перші зорі починали з’являтися на небі. Наталка глянула на них і раптом усміхнулась.

— А знаєш, вони завжди тут були, — задумливо мовила вона. — Просто в тіні. І без логотипів.

— Хто? — не зрозуміла Соломія.

— Інші картини. Інші митці. Просто їх не підсвітили рекламними вогнями.

— Як казали древні: розділяй і володарюй, — Соломія теж усміхнулась. — Хай володарюють сотнею мемів, про які за двадцять років ніхто й не згадає. Зорі світять і без реклами.

До скляної кулі…

Соломія розклала альбоми з мистецтва на низькому столику у вітальні, а з кухні долинав тихий свист чайника. За вікном вечоріло, і м’яке світло торшера розливалося по кімнаті, створюючи острівець тепла серед сутінків. Два тижні тому, після розмови в кав’ярні про “Дівчину з перлиною” на паперовій склянці, Наталка сама зателефонувала і напросилася в гості — мовляв, не дає спокою та історія з мистецтвом і рекламою.

— Я тут дещо принесла, — Наталка скинула пальто і дістала з сумки журнал із глянцевою обкладинкою. — Бачила вчора в кіоску: Джоконда рекламує засіб для виведення плям H-7. Пам’ятаєш той випадок, коли активіст замаскувався під стару жінку і кинув торт у картину в Луврі? Так от, ця реклама — відгук на той інцидент. І знаєш, я згадала, що ти казала про діалог із мистецтвом. От і подумала — може, поясниш, де тут межа?

Соломія взяла журнал, уважно роздивилася рекламу, де на картині “Мона Ліза” було намальовано білу пляму, а поруч стояв флакон засобу для чищення.

— Ого, “Да Вінчі створив Джоконду, ми — H-7”, — прочитала вона слоган. — Як швидко комерція підхоплює навіть акти вандалізму. Картину забруднюють як символічний жест захисту природи, а бренд використовує це, щоб продати більше свого продукту. Іронія в тому, що і активіст, і рекламники однаково інструменталізують мистецтво — один для протесту, інші для комерції. І обидва не надто дбають про саму картину і її цінність.

Соломія поклала журнал на стіл.

— Ти серйозно загорілася цією темою, так? — вона відклала журнал. — Сідай, зараз дещо покажу. Але спочатку — чай чи кава?

— Чай, — Наталка вмостилася в кріслі. — А що ти хотіла показати?

— Розумієш, — Соломія поставила перед подругою горнятко і дістала планшет, — хочу тобі дещо показати…

Наталка присунулася ближче. На екрані з’явилися фотографії з якоїсь галереї.

— Чекай-но… це ж “Народження Венери”… і “Благовіщення” Фра Анжеліко… але що це за дзеркальні кулі на них? Наче хтось приклеїв новорічні прикраси прямо на картини.

— А, це роботи Джефа Кунса, серія “Gazing Ball”! — очі Соломії заблищали. — Дивись, я тобі відео з галереї покажу. Бачиш масштаб? Це величезні полотна.

— А як він це робить? Малює копії?

— Ні, це цифрові репродукції, надруковані у дуже високій якості. А тоді він додає справжні скляні кулі — такі сині, дзеркальні. Знаєш, що мене найбільше вражає в цих роботах? Кунс ніби каже: кожен погляд на картину — це вже втручання. Ми ж бачимо не те, що намалював художник, а власне відображення в його роботі. Свій досвід, свої страхи, свої мрії… І ці сині кулі просто роблять видимим те, що відбувається щоразу, коли ми дивимося на мистецтво.

— Хм… — Наталка придивилася уважніше. — То виходить, він не створює нічого нового? Просто бере чужі картини і… друкує їх?

— Ну, так можна сказати і про Дюшана з його вусатою Джокондою, — засміялася Соломія. — Але штука в тому, що часом найменше втручання може повністю змінити сприйняття. Дзеркальна куля тут не просто прикраса — це інструмент, який повністю змінює наш контакт з роботою.

Вона провела пальцем по екрану і показала іншу фотографію.

— А це що таке? — Наталка показала на інше фото. — Це ж Джоконда з якоюсь зброєю? І чому вона на стіні, як графіті?

— Це Бенксі! — Соломія всміхнулася. — Він взагалі відомий своїми соціальними графіті, критикує суспільство споживання, політику, війни.

— Слухай, а може навпаки? — задумливо промовила Наталка. — Може, це не про напад, а про захист? Може, їй потрібна зброя, щоб захищатися в цьому світі реклами і безкінечних репродукцій?

— Знаєш, це дуже цікава думка, — Соломія замислено кивнула. — Я ніколи не дивилася на це з такого боку. Мистецтво як жертва, що потребує захисту… Це перегукується з нашою кав’ярняною дискусією про те, як класичні образи стають заручниками комерції. Бенксі, можливо, сам би оцінив твою інтерпретацію.

Вона на мить затихла, ніби обдумуючи цю ідею, а тоді продовжила гортати галерею.

— Знаєш, а є художник, який пішов ще далі, — Соломія показала інше зображення. — Ось, дивись. Що ти бачиш?

— Хм… це ж “Таємна вечеря”, так? Але… де всі? Тут тільки стіл і кімната.

— Це роботи Бальєстера. Він не додає нічого до картин, як Кунс чи Бенксі. Навпаки — забирає головних персонажів.

— Навіщо?

Наталка примружилася, вдивляючись у зображення:

— Знаєш… без апостолів раптом помічаєш ці глибокі арки, гру світла на стінах, ці промені, що проникають крізь вікна. Я ніколи не звертала уваги на простір у цій картині. Ніби дивишся на зовсім іншу роботу.

— Але в тому й суть, — Соломія кивнула. — Бальєстер не просто показує нам архітектуру. Він досліджує тему відсутності. Що залишається, коли головні герої зникають? Чи існує історія без своїх персонажів? Він створює своєрідну візуальну тишу.

— Тишу?

— Так. Як у музиці — пауза може говорити голосніше за звуки. Він показує, що порожнеча теж може бути змістом. Подумай про це в контексті нашого часу — ми постійно оточені образами, людьми, інформацією… А Бальєстер пропонує момент порожнечі, де можна почути власні думки. Це як медитація на класичне мистецтво.

— Отож бо! — Соломія поклала планшет на стіл. — Дивись, який цікавий парадокс виходить. Кунс додає дзеркальну кулю — і ми раптом бачимо не картину, а себе в контексті картини. Бенксі дає Джоконді зброю — і ми починаємо думати про те, як класичне мистецтво захищається чи бореться в сучасному світі. А Бальєстер просто прибирає всіх персонажів — і раптом відкривається цілий новий вимір, якого ми раніше не помічали.

Вона знову взяла планшет і відкрила іншу папку з фотографіями.

— Ось, дивись — Бальєстер: “Меніни” Веласкеса без самих менін. Бачиш, яке чудове світло? Веласкес — геній освітлення, але ми зазвичай настільки захоплені персонажами, що не помічаємо цього. А тут його “Нічна варта” без варти — лише архітектура і простір. Це змушує нас переосмислити те, що ми вважали лише “фоном”.

Вона провела пальцем по екрану.

— А ось Бенксі: він поміщає класичні образи у найнесподіваніші місця — на стіни занедбаних будинків, поряд з графіті. Знаєш, що він цим робить? Повертає мистецтво в реальне життя, руйнує стіни між музеєм і вулицею. Тут вже не прийдеш із селфі-паличкою — тут ти випадково натрапляєш на мистецтво по дорозі на роботу.

Вона перегорнула ще кілька зображень.

— І Кунс з дзеркальними кулями: подивись, як вони відображають не тільки глядача, а й простір галереї, інших відвідувачів. Це ніби говорить нам: “Ти ніколи не бачиш картину саму по собі — ти завжди бачиш її в певному контексті, в певний момент, через власний досвід”.

— І що, це все… нормально? — Наталка завагалася. — Ну, отак брати і переробляти чужі картини?

— До речі, про новий вимір, — Соломія відклала горнятко. — Ти чула про проект Van Gogh BnB? Вони відтворили “Спальню в Арлі” як справжній готельний номер. Можна було буквально пожити всередині картини.

— “Відчути картину, прожити”? — Наталка скептично підняла брову. — Це як? Невже ночівля в стилізованому ледь не мультяшному номері наблизить мене до розуміння Ван Гога?

— Хм… — Соломія замислилась. — Знаєш, ти маєш рацію. Може, це і правда більше схоже на атракціон. Але… згадай свою реакцію на роботи Бальєстера. Коли ти раптом побачила архітектуру, світло — те, чого раніше не помічала. Іноді потрібен якийсь незвичний кут зору, щоб побачити знайоме по-новому.

— Ну не знаю… — Наталка знову взяла до рук альбом. — Одна справа — видалити фігури з картини, щоб показати її приховану структуру. І зовсім інша — перетворити картину на декорацію для селфі.

— О, а знаєш, що ще цікаво? — Соломія розгорнула ще один альбом. — Є такий художник, Баттагліні. Він теж працює з класикою, але дуже цікаво — використовує у своїх роботах рекламні елементи. Тобто він бере те саме, про що ми говорили — комерційне використання класики — і перетворює це на мистецький жест.

— Як це?

— Ну от дивись, — Соломія показала репродукцію. — Він може помістити на класичну картину сучасний рекламний слоган або логотип. Але робить це так, що ми раптом бачимо абсурдність споживацького ставлення до мистецтва.

— Тобто він іронізує над тим, що ми обговорювали? Над перетворенням шедеврів на рекламний інвентар, як от “Джоконда” на упаковці зубної пасти?

— Частково так. Але не тільки. Він ніби каже: “Дивіться, ось як ми зараз сприймаємо мистецтво — крізь призму реклами, брендів, соціальних мереж”. І знаєш, що найцікавіше? Це працює в обидва боки.

— Тобто?

— Його роботи змушують нас інакше подивитися і на класичне мистецтво, і на сучасну поп-культуру. Може, вони не такі вже й різні? Може, Мікеланджело, якби жив сьогодні, малював би мурали? А вуличні художники створювали б фрески в соборах?

Наталка підвелася і підійшла до вікна:

— Знаєш, що мене досі бентежить? Ми ж не знаємо, що сказали б ті художники, побачивши, як використовують їхні роботи.

— О, це чудове питання! — Соломія пожвавішала. — А що сказав би Вермеєр, побачивши свою “Дівчину з перлиною” на паперовій склянці? Або Леонардо, дізнавшись, що його Джоконда стала найупізнаванішим обличчям у світі?

— Мабуть, були б шоковані.

— Можливо. А може, зраділи б, що їхнє мистецтво живе, що воно досі викликає відгук, змушує думати, сперечатися. Що воно не припало пилом у музеях, а продовжує розмовляти з людьми — нехай навіть через провокативні колажі Баттагліні.

— Як ті зорі, про які ми говорили? — усміхнулася Наталка. — Що світять без реклами, але відбиваються по-різному?

— І кожне відображення може щось розповісти, — кивнула Соломія. — Головне — вміти прислухатися до цієї розмови.