День видався виснажливим. Нескінченні зустрічі, дедлайни, розмови з клієнтами — все це закрутило її у звичному вирі робочого дня. Останнім часом єдиною розрадою були книги. Зараз вона читала “Місто” Підмогильного — роман, який випадково знайшла на маминій полиці під час останніх відвідин батьків. Спочатку її зачепила сама ідея Києва як живої істоти, що поглинає людей, змінює їх. Вона й сама відчувала це на собі — як місто за п’ять років перетворило її з наївної студентки-першокурсниці на… ну, принаймні менш наївну молоду жінку.

Кожного разу, спускаючись у метро, вона згадувала перший приїзд до Києва. Тоді ці ескалатори здавалися чимось магічним — нескінченні сходи, що ведуть під землю, у загадковий підземний світ. Зараз вона часто ловила себе на тому, що навіть не помічає цього щоденного спуску-підйому, занурена у читання або думки. А може, просто набридло дивитися на людей? Щодня ті самі втомлені, часом роздратовані обличчя. Хтось у навушниках, хтось механічно гортає стрічку в телефоні — нескінченний потік однакових селфі з фільтрами, фото манікюру, котиків та сніданків, хтось просто дивиться у порожнечу.

У романі Підмогильного теж були такі спостереження за містянами — трохи іронічні, трохи сумні. Степан Радченко, головний герой, теж колись був зачарований містом, а потім… А що потім? Вона ще не дочитала, але вже відчувала, що фінал не буде простим. Як і в житті — все складно, заплутано, неоднозначно.

Дістаючи книгу з сумки, вона подумала, що сьогодні, мабуть, знову не зможе зосередитись на читанні. В голові крутилися уривки вранішньої сварки з керівником проєкту, незакінчений звіт, який треба здати до завтра, і дзвінок мамі, який вона знову відклала на “потім”.

Шулявська, як завжди о цій порі, гуділа від людського потоку. Прохолодне повітря підземки змішувалося з характерним запахом тунелів — сумішшю металу, електрики та чогось невловимого, притаманного лише метро. Десь далеко відлунював гуркіт потягів, зливаючись із шурхотом курток і приглушеним гомоном голосів.

Турнікети клацали у своєму хаотичному ритмі, випускаючи людей із синіх вагонів і впускаючи нових пасажирів. Вона машинально провела проїзним, проштовхнулася крізь натовп і ступила на ескалатор. Стала на сходинку, тримаючи сумку ближче до себе, і дістала книгу.

Старий ескалатор поскрипував, відраховуючи сходинки в глибину. З одного боку тунелю тягнувся ряд шестикутних світильників, відкидаючи біле світло на темно-коричневі панелі обшивки. Це створювало той особливий, знайомий кожному киянину візерунок світла й тіні, що повторювався знову і знову, заколисуючи монотонністю руху. Вгорі тунель вигинався аркою, губляючись у напівтемряві. Тут завжди було так: ні день, ні ніч — застиглий час у бурштині підземки.

Роман не відпускав її вже кілька днів — особливо історія Надійки, простої дівчини, яка так відрізнялася від інших жінок у житті Степана. Щось у цьому було таке… справжнє. Хоча сама вона швидше впізнавала себе в Зосьці — амбітній, сучасній, часом занадто раціональній. Принаймні такою вона себе вважала, доки не почала помічати, як часто ловить себе на романтичних мріях.

Сторінки, що зазвичай були прихистком від метушні, сьогодні чомусь не затягували. Можливо, справа була в учорашній розмові з подругою про стосунки. “Ти забагато читаєш і замало живеш,” — сказала та. “А може, я просто чекаю на щось особливе?” — подумала вона тоді, але вголос не сказала. Бо як пояснити, що іноді в книжках знаходиш щось настільки справжнє, що потім важко задовольнятися напівправдою в реальному житті?

Вона підняла очі, машинально поправляючи шарф. Спочатку — просто щоб перепочити від букв, але потім її погляд зачепився за протилежний ескалатор. Звична картина: втомлені обличчя, занурені у смартфони погляди, байдужі маски. І раптом — він.

Щось у його поставі змусило її завмерти. Високий, у сірому пальті, з ледь скуйовдженим темним волоссям. Не красень з обкладинки, але в його обличчі було щось особливе — може, легка задумливість, може, прихована усмішка в куточках губ. “Він виглядає так, ніби теж живе у світі книжок,” — промайнула думка.

Їхні погляди зустрілися несподівано, і вона відчула, як час ніби сповільнився. В його очах промайнуло щось — здивування? зацікавленість? — і серце пропустило удар. Мить — і вони вже роз’їжджалися в різні боки. Глибоко внизу, де сходяться обидва ескалатори, промайнула тінь від потяга, що проходив тунелем, і на мить все занурилося в напівтемряву.

“Чотири хвилини, — подумала вона. — Двісті сорок секунд, які здадуться вічністю. Якщо він взагалі…”

Вона повернула голову, ніби поправляючи волосся, але насправді — щоб ще раз його побачити. І в цю мить зрозуміла, що він теж дивиться їй услід. Щоки спалахнули рум’янцем, і вона подякувала напівтемряві метро. “Господи, що я роблю? Як підліток якийсь…”

Внизу вона завагалася. Розум казав йти далі, сісти в поїзд, забути цю мить. На платформі було прохолодніше, ніж нагорі. З тунелю час від часу налітали пориви вітру, приносячи той специфічний запах підземки — суміш озону, пилу і металу. Над головою тихо гуділи люмінесцентні лампи, відкидаючи бліде світло на людей, що проходили повз. Оголошення станцій долинало приглушено, ніби крізь товщу води.

Здавалося, що кожен метр цих величезних ескалаторів тягнеться цілу вічність. “От дурепа, нафантазувала собі казна-що… І взагалі, може він просто вийде нагорі й піде у своїх справах. Хто б став повертатися через якийсь погляд? На цих ескалаторах щодня тисячі людей перетинаються поглядами…”

В голові крутилися уривки всіх романтичних історій, які вона коли-небудь читала. Йому треба ще хвилину, щоб дістатися верху — сто метрів на ескалаторі здаються нескінченністю, коли чекаєш. А потім — ще дві хвилини на спуск. “Якщо він взагалі спускатиметься,” — нагадав внутрішній голос.

І тут вона побачила його — він спускався вниз по ескалатору, перестрибуючи через сходинку. Її серце закалатало ще сильніше, а на губах мимоволі з’явилася усмішка. Всі ці довгі чотири хвилини очікування раптом здалися правильними, ніби інакше й бути не могло.

Коли їхні погляди зустрілися втретє, вона відчула, як усі сумніви розтанули. В його очах була та сама теплота, що й кілька хвилин тому, але тепер — зблизька, по-справжньому. “Як у книжках,” — промайнула абсурдна думка.

«Привіт», — сказав він, трохи захекавшись.
«Привіт», — відповіла вона, ховаючи книгу в сумку. Її голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча всередині все тремтіло від хвилювання.

Навколо все ще вирував людський потік, гуркотіли поїзди, працювали ескалатори. Але для них двох час ніби зупинився під тьмяними вогнями станції метро «Шулявська». І вона раптом подумала, що, можливо, деякі книжкові історії все ж стаються в реальному житті.