Андрій зупинив машину біля старого дерев’яного паркану. Липневе сонце сліпило очі, відбиваючись від лобового скла. Двадцять років… Стільки часу він не був у рідному місті. Дістав валізу з багажника і завмер, вдивляючись у знайомі до болю обриси батьківського будинку. Той самий різьблений карниз, який батько власноруч реставрував щовесни. Мамині вазони на підвіконні – яскраві петунії і блакитні лобелії, їх аромат долинав навіть сюди.
Повітря було наповнене запахом стиглих абрикос – дерево у дворі гнулося під вагою плодів, зовсім як у його дитинстві. Він глибоко вдихнув – і раптом відчув той самий літній коктейль ароматів: розігрітий асфальт, свіжоскошена трава, солодкуватий запах квітучої липи. Запахи, які переслідували його в снах про юність.
Батьки зустріли його зі сльозами на очах, але він не став залишатися надовго. Його тягнуло блукати вулицями, торкатися минулого.
Старий в’їзд у двір – вибоїни на асфальті, які він знав напам’ять, об’їжджаючи на велосипеді. Тут, праворуч, колись був величезний бузковий кущ. У травні вони з хлопцями зрізали цілі оберемки квітів для дівчат. Куща вже не було – натомість стояла модерна альтанка з пластику, обвита диким виноградом.
Андрій звернув на вулицю Шевченка. Серце забилося частіше – попереду мала бути їхня школа. І ось вона – жовта триповерхова будівля, зараз безлюдна через літні канікули. Здавалася меншою, ніж у спогадах. Біля входу все ще ріс той самий каштан, його густа крона давала прохолодну тінь. Скільки разів він чекав під ним після уроків, нервово перебираючи в кишені зім’яті папірці з недописаними віршами.
Шкільний двір зустрів його новим парканом і сучасним спортивним майданчиком. А колись тут була просто витоптана площадка, де вони грали у волейбол. В особливо спекотні дні фізрук дозволяв їм облитися водою з поливального шлангу після гри. Він підійшов до вікон першого поверху. Тут був їхній клас. У травні, коли починалася спека, вікна відчиняли навстіж, і урок математики змішувався з пташиним щебетом і ароматом бузку.
За школою починався старий парк. Дерева стали ще вищими, утворюючи зелений тунель над алеями. Стежки залишилися тими самими – звивисті, вкриті потрісканим асфальтом. Зараз вони були всіяні сонячними плямами, що пробивалися крізь листя. Ось тут, біля старої липи, вони ховалися від спеки в найжаркіші дні. А там, далі, була “їхня” лавка – прихована за кущами, де збиралася вся компанія після уроків.
Він дійшов до струмка, який протікав через парк. Тепер його взяли в бетонні береги, але раніше це була просто канавка з дерев’яним містком. У спекотні дні вони часто приходили сюди – знімали взуття і занурювали ноги у прохолодну воду, розбризкуючи її один на одного і сміючись.
Старий кінотеатр “Мрія” перетворився на супермаркет. А колись тут була єдина будівля в місті з кондиціонером, і вони ходили на денні сеанси не стільки заради фільмів, скільки щоб сховатися від липневої спеки. У фойє продавали газовану воду з сиропом – три копійки склянка.
Андрій зупинився біля маленької кав’ярні, яка колись була морозивницею. У чергах тут можна було простояти півгодини, але ніхто не нарікав – морозиво того варте було. Пломбір за 19 копійок, ескімо на паличці, вафельні стаканчики… Він згадав, як економив на шкільних сніданках, щоб купити тут морозиво.
Повз нього пробігла зграйка дітлахів із морозивом – галасливих, розпашілих від спеки. Такі схожі і такі різні від них колишніх. В його часи найкрутішою забавкою було ганяти на великах наввипередки і стрибати у воду з саморобних тарзанок.
День хилився до вечора, але спека не спадала. Сонце все ще припікало, але вже не так нещадно. Місто починало оживати після денної сієсти – люди виходили на вулиці, відкривалися вікна, з дворів долинали голоси і сміх.
Він дійшов до старої альтанки в глибині парку. Дерев’яна, потемніла від часу, вона дивом збереглася без змін. Виноград обвивав її ще густіше, ніж раніше, створюючи зелений прихисток від спеки. Сів на лавку, відчуваючи, як минуле накочується хвилями спогадів. Тут вони готувалися до випускних іспитів. Він пам’ятав кожну тріщину в дерев’яній стіні, кожен вирізаний на лавці напис…
Сів на лавку, відчуваючи, як минуле накочується хвилями спогадів. І раптом згадав – саме тут він вперше побачив Наталю. Вона сиділа на бильці лавки, погойдуючи ногою в легкій літній туфельці, і сміялася з чогось. Сонячне проміння пробивалося крізь листя, створюючи на її обличчі мереживний візерунок світла й тіні.
Андрій заплющив очі, і спогади стали яскравішими, чіткішими. Ось вона йде шкільним коридором, її коротка спідниця ледь колихається при ході, а світле волосся зібране у недбалий хвіст. Запах її парфумів – щось квіткове, легке – досі стояв у пам’яті. Чому він так і не наважився тоді підійти ближче, торкнутися?
Серце забилося частіше. Він пам’ятав той день, коли вони разом чергували після уроків. Вона мила дошку, закатавши рукави блузки, а він не міг відвести погляд від крапель води, що стікали по її засмаглих руках. Коли вона потягнулася до верхнього краю дошки, блузка трохи піднялася, оголивши смужку засмаглої шкіри…
Спека ставала майже нестерпною, але він ніби знову опинився в тому липневому дні. Вони всім класом пішли на річку. Наталя вибігла з води, сміючись, і впала на рушник поруч із ним. Краплі води блищали на її шкірі, мокрий купальник облягав тіло. Вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися – лише на мить, але та мить закарбувалася в пам’яті назавжди.
Андрій відчув, як пересохло в горлі. Спогади ставали все більш яскравими, майже відчутними на дотик. Той випадковий дотик їхніх рук, коли вони разом гортали підручник… Як тремтіли її вії, коли він допомагав їй зав’язати стрічку у волоссі перед виступом на шкільному концерті… Аромат її шкіри, коли вона нахилялася близько-близько, показуючи щось у конспекті…
А потім той дощ… Вони поверталися з додаткових занять, і раптом почалася злива. Вони сховалися під старим крислатим деревом. Її біла блузка намокла і стала майже прозорою. Вона тремтіла від холоду, і він хотів обійняти її, зігріти, але так і не наважився. Тільки дивився, як краплі дощу стікають по її обличчю, шиї, ключицях…
Жар спогадів охопив його всього. Він пам’ятав кожен її рух, кожен погляд, кожну посмішку. Як вона закушувала нижню губу, коли хвилювалася. Як поправляла пасмо волосся за вухо тим особливим жестом. Як її сукня у випускний вечір облягала стегна при кожному кроці…
Вечірнє повітря стало важким від пахощів липи та жасмину, але йому здавалося, що він все ще відчуває той неповторний аромат її парфумів. Спогади накочували хвилями, все сильніше і сильніше, розмиваючи межу між минулим і теперішнім. Він майже фізично відчував її присутність, чув її сміх, бачив граційні рухи…
Андрій різко розплющив очі, намагаючись повернутися до реальності. Серце калатало, дихання збилося. Він провів рукою по спітнілому чолу. Вечірні тіні вже почали заповнювати парк, але жар спогадів все ще пульсував у скронях. Наталя… Невже минуло двадцять років? Здавалося, варто простягнути руку – і він знову торкнеться її теплої долоні, відчує шовк її волосся, побачить той особливий блиск в очах…
***
Андрій підвівся з лавки. Вечірня прохолода трохи освіжила думки. Він повільно пішов уздовж алеї, намагаючись заспокоїти розбурхані почуття. Життя склалося непогано – успішна кар’єра в столиці, затишна квартира, подорожі світом. Але іноді, особливо вечорами, він думав – а що, якби залишився тут? Може, вони з Наталею… Він похитав головою, проганяючи ці думки. Доля розпорядилася інакше.
Ноги самі понесли його знайомою стежкою. Місто закінчувалося, починався старий яблуневий сад, за яким ховалося озеро. Тут майже нічого не змінилося – та ж вузька стежка між деревами, той самий спуск до води. Навіть старий дерев’яний пірс зберігся, хоч і потемнів від часу.
І раптом спогади накрили його з головою, гарячіше і сильніше, ніж раніше в парку. Та ніч після випускного… Вони всім класом прийшли сюди зустрічати схід сонця. Один за одним однокласники розходилися по домівках, а вони з Наталею залишилися.
Вода в озері була теплою після спекотного дня. “Давай скупаємося?” – прошепотіла вона, і не чекаючи відповіді, почала розстібати сукню. Місячне світло окреслювало її силует, коли вона увійшла у воду. Він досі пам’ятав, як краплі води блищали на її плечах, як місячна доріжка тремтіла на поверхні озера, розбиваючись від її рухів.
Андрій провів рукою по обличчю – піт чи вода? Здавалося, він знову там, у воді поруч з нею. Її мокре волосся пахло літом і свободою. Вона пливла поруч, іноді торкаючись його руки своєю, і кожен такий дотик відгукувався електричним розрядом по всьому тілу.
Вони вибралися на пірс – мокрі, розігріті плаванням. Її шкіра здавалася майже світлою в місячному сяйві. Вода стікала по тілу, окреслюючи кожен вигин. Вона сиділа так близько, що він відчував тепло її тіла. Закинула голову, підставляючи обличчя місячному світлу, і краплі води на її шиї блищали як діаманти.
Він пам’ятав кожну секунду тієї миті – як тремтіли її вії, коли вона примружила очі, як прискорено здіймалися груди від швидкого плавання, як тремтіли її губи від нічної прохолоди. Їхні обличчя були так близько… Він відчував її дихання на своїх губах, бачив, як розширилися її зіниці…
Спека навалилася з новою силою. Андрій ледве втримався на ногах – спогади були такими яскравими, такими відчутними, що підкошувалися коліна. Він майже фізично відчував її тіло поруч, чув її переривчасте дихання, бачив, як тремтять її вологі вії…
Вечірнє небо відбивалося в озері, точно як тоді. Але тепер він був сам. Місячна доріжка знову тремтіла на воді, наче запрошуючи увійти, повернутися в той момент, коли все могло піти інакше. Коли він міг не відвести погляд, не відсторонитися, не сказати оте недолуге “вже пізно, треба йти”…
Андрій сів на край пірсу, занурив ноги у воду. Вона була теплою, як і тоді. Озеро зберігало їхні секрети – невисловлені слова, нездійснені дотики, нерозказані історії. Він заплющив очі, і спогади знову накрили його хвилею жару – її мокре волосся, краплі води на плечах, тремтячі губи так близько від його…
Вечірній бриз приніс прохолоду з озера. Андрій підвівся з пірсу, струшуючи краплі води з ніг. Пішов берегом, заглиблений у думки. Дивно, як одна людина може вплинути на все твоє життя, навіть не знаючи про це.
Коли він відкривав свій перший ресторан у столиці, образ Наталі невидимо керував кожним його рішенням. Він хотів створити місце, де б вона почувалася як вдома. У просторому залі він зробив невеликі затишні ніші, відокремлені напівпрозорими фіранками – як той простір під крислатим деревом, де вони ховалися від дощу. М’яке, приглушене освітлення нагадувало місячне сяйво над озером.
Навіть у меню він шукав той самий баланс – витончена простота з ноткою несподіванки. Як її усмішка – відкрита, але з таємницею в куточках губ. Полуничний сорбет із базиліком – свіжий і грайливий, як її сміх. Лавандовий чай із медом – заспокійливий і теплий, як її погляд. Шоколадний фондан – спокусливий і недосяжний, як вона сама.
Він усміхнувся, згадуючи, як прискіпливо добирав текстури тканин для оббивки меблів – вони мали бути приємними на дотик, як її шкіра. Як довго шукав правильний відтінок бежевого для стін – точно такий, як колір її волосся у сонячному світлі. Квіти на столах – ніжні фрезії, її улюблені.
Ресторан став успішним. Можливо, тому, що він вклав у нього не просто гроші і час, а щось глибше – спогади, почуття, мрії. Відвідувачі часто говорили про особливу атмосферу закладу – затишну і водночас хвилюючу. Вони не знали, що ця атмосфера була створена з невисловленого кохання.
А потім у його житті з’явилася Олена. Вона прийшла в ресторан пізнього вечора, сіла за столик біля вікна і замовила лавандовий чай. Щось у її поставі, в тому, як вона тримала чашку, зачепило його. Не схожістю з Наталею – навпаки, повною протилежністю. Олена була земною, практичною, з гострим розумом і ще гострішим почуттям гумору.
Їхній роман розвивався стрімко. Вона не чекала від нього романтичних жестів – сама проявляла ініціативу. Не натякала – говорила прямо. Не ховала свої почуття – показувала їх відкрито. Це було… звільняюче. З нею він навчився не лише мріяти, але й діяти.
Діти народилися один за одним – Марко і Софія. Життя закрутилося у вихорі пелюшок, дитячих садків, шкільних зборів. Мережа ресторанів розросталася. Олена керувала фінансами, він – кухнею та концепцією. Вони були чудовою командою.
А потім… потім щось змінилося. Не раптово – поступово, як осінь змінює літо. Вони залишилися близькими людьми, але вже не подружжям. Олена зустріла когось іншого, він занурився в роботу. Діти подорослішали – Марко вже закінчує університет у Лондоні, Софія готується до випускних іспитів.
Тепер вони з Оленою найкращі друзі. Вона досі підколює його за надмірну романтичність, він допомагає їй порадами щодо нових бізнес-проектів. Вони разом проводять Різдво з дітьми, разом обговорюють їхні успіхи і проблеми. Це дивне відчуття – бути настільки близьким з людиною, яка колись була твоєю дружиною, але тепер щаслива з іншим.
А образ Наталі… він завжди був десь на периферії свідомості. У дрібницях, деталях, недомовлених історіях. В особливому нахилі голови офіціантки, яку він приймав на роботу. У букеті квітів, який замовляв для оформлення залу. У новому десерті, який раптом приходив у голову посеред ночі… Він жив у його житті – не як болісний спогад чи незагоєна рана, а як легкий аромат парфумів, що залишається на шарфі після зустрічі. Часом він ловив себе на тому, що шукає її риси в різних жінках – не навмисно, просто погляд чіплявся за знайомий жест чи поворот голови. Він помічав це в дрібницях: як дівчина в кав’ярні закладала пасмо волосся за вухо точнісінько так само, як робила це Наталя; як випадкова перехожа примружувала очі від сонця з тією ж грайливою усмішкою.
У своєму першому ресторані він створив особливий коктейль – “Літній дощ”. Лавандовий сироп, просекко і краплина бергамоту – смак того липневого дощу, коли вони ховалися під деревом. Коктейль став хітом, клієнти в захваті писали про його “неповторну романтичну ноту”. Якось Олена, куштуючи його, замислено сказала: “В ньому є щось… ніби спогад про перше кохання”. Він тоді тільки усміхнувся.
Навіть у виборі квітів для ресторану відлунював образ Наталі. Не прямо – він ніколи не ставив її улюблені фрезії, це було б занадто особисто. Але в кожній композиції обов’язково була якась польова квітка – проста і чиста, як її усмішка. Білі ромашки влітку, ніжні дзвоники навесні – квіти, які вона могла б зірвати, повертаючись зі школи.
Коли народилася Софія, і він вперше взяв її крихітну долоньку у свою, чомусь згадав руки Наталі – тонкі пальці, що перебирали сторінки підручника. Його дочка виросла схожою на Олену – така ж рішуча і пряма. Але іноді, коли вона замислювалась над чимось, її профіль у призахідному сонці нагадував йому інший…
Він навчився жити з цим образом – не як з привидом минулого, а як з тихою мелодією, що звучить десь на задньому плані. Не заважає, не болить, просто надає життю особливого присмаку. Як крапля ванілі в складному десерті – непомітна, але без неї смак був би зовсім іншим.
Іноді, створюючи нове меню чи обираючи дизайн для чергового ресторану, він ловив себе на думці – а чи сподобалося б це їй? Чи відчула б вона ту особливу атмосферу, яку він намагався створити? Не для неї – для тієї частини себе, що назавжди залишилася на березі того озера, у місячному сяйві далекої літньої ночі…
За ці роки він чув різні історії про її життя. Хтось казав, що вона стала реставраторкою у Львові, відновлювала старовинні церкви в Карпатах. Була заміжня за угорським художником, жила в Будапешті, потім повернулася сама і відкрила майстерню. Він навіть бачив статтю про реставрацію церкви, де на фото була жінка, схожа на неї – зосереджена, в робочому одязі, обережно відновлює фрески.
Інші розповідали, що вона раптово захопилася альпінізмом, водила групи в гори. Створила туристичний клуб, організовувала експедиції в Гімалаї. На якихось фото в соцмережах ніби бачили її – засмаглу, в похідному спорядженні, на тлі засніжених вершин. В її очах був той самий азарт, що й колись у юності.
А ще ходили чутки, що вона пише книги під псевдонімом. Він навіть якось купив в аеропорту збірку оповідань невідомої авторки – надто вже знайомим здався стиль. Історії про маленькі міста, про перше кохання, про озера і місячні доріжки на воді…
Насправді ж він не знав, яка з цих версій правдива. Можливо, навмисно не хотів дізнаватися – боявся зруйнувати той образ, що жив у його пам’яті. Та й дивно було б питати про неї – стільки років минуло.
***
Кав’ярня “Стара морозивниця” колись була радянським кафе-морозиво, а тепер стала затишним місцем із книжковою полицею біля вікна. Він узяв каву, сів неподалік і машинально пробігся поглядом по книгах.
“Місячна соната для двох”.
Вечір був теплий, так само як той, у його спогадах. Він відкрив книгу.
“Герой повернувся до рідного міста липневого вечора…”
Очі ковзнули далі – і він завмер. Опис старого в’їзду у двір, вибоїни на асфальті, які хлопчаки об’їжджали на велосипедах… Все було точно, як у його дитинстві.
З кожною сторінкою серце билося частіше. Сцена в парку – дерев’яна альтанка, обвита виноградом. Озеро з пірсом, де молодь купалася вночі після випускного. Навіть той самий бузковий кущ, якого вже немає… Але ж про нього знали лише їхні однокласники!
А потім він натрапив на сцену, від якої перехопило подих.
Дощ. Двоє ховаються під крислатим деревом. Дівчина в білій блузці, краплі стікають по шиї. Хлопець не наважується обійняти її… Він пам’ятав цей момент до найменших деталей, бо прокручував його в голові тисячі разів.
“В такі моменти час ніби зупиняється,” – писала авторка, – “і здається, що варто лише простягнути руку – і все могло б піти інакше. Але ми рідко наважуємося на цей рух, а потім все життя згадуємо цю мить і думаємо – що, якби…”
Вона все пам’ятала.
Він закрив книгу й повільно поклав її на стіл. Провів пальцями по обкладинці. Наталя завжди любила класичну музику…
Ні. Досить.
Він підвівся, акуратно повернув книгу на полицю, розрахувався й вийшов. Вечірнє повітря було напоєне ароматом лип. Десь у небі пливли хмари – такі ж, як у ту випускну ніч. Він ішов, не озираючись.
Іноді краще залишити минуле минулим.
Наступного дня він знову блукав містом. Ноги самі привели його на вулицю, де колись жила Наталя. Їхній старий будинок стояв майже незмінним — тільки балкон тепер був засклений, а на вікнах з’явилися нові фіранки. Хтось доглядав за трояндами під вікном — кущі розрослися, наповнюючи повітря солодким ароматом.
Він дивився на її вікна і думав про книгу. Про те, як точно вона описала все — не тільки місця і події, але й почуття. Той трепет, ту невисловлену ніжність, той щем втрачених можливостей. Невже вона теж всі ці роки…
У цей момент двері будинку відчинилися. Він інстинктивно відступив у тінь дерева. З під’їзду вийшла жінка — в легкій блакитній сукні, що м’яко облягала її зрілу фігуру. Вона погладшала — але не огрядно, а якось по-жіночому, спокусливо. Округлі стегна, м’який животик, пишні груди. Зовсім не та худенька дівчинка з його спогадів. Але в тому, як вона на мить зупинилася, дістаючи телефон з сумки, як відкинула з обличчя пасмо волосся — він впізнав її одразу.
Наталя… Тепер це була справжня жінка, з історією життя, відбитою в кожній рисі. Легкі зморшки в куточках очей — від сміху? Від турбот? Сивина, що пробивалася в темному волоссі, зробила його тільки цікавішим, додала якоїсь особливої принадності. Час був щедрим до неї — не стер її вроду, а додав їй глибини, жіночності, справжності.
Андрій замер, не наважуючись зробити крок уперед. Його серце забилося частіше, а в горлі стало сухо. Він хотів щось сказати, але слова застрягли десь глибоко всередині. Наталя пройшла повз, навіть не помітивши його. Він дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом вулиці.
Їхні погляди зустрілися, і час ніби зупинився. В її карих очах промайнуло щось — впізнавання? здивування?
— Андрію? — її голос став нижчим, глибшим.
— Наталю… — він завмер, не знаючи, що сказати далі. Як вмістити двадцять років у кілька слів?
Вони стояли, розглядаючи одне одного — вже не соромлячись, по-дорослому. В його сивині на скронях, в її зморшках біля очей читалися історії прожитих років.
— Ти… — вона запнулася. — Ти до батьків?
— Так. На кілька днів.
Пауза. Важка, незручна.
— Я читав твою книгу, — сказав він раптом і осікся.
Вона здивовано підняла брови, потім зрозуміння промайнуло в очах. Легкий рум’янець з’явився на щоках.
— І як тобі фінал? — спитала вона тихо.
— Я… не дочитав.
— Злякався? — в її очах промайнули знайомі лукаві іскорки.
— Напевно.
— Знаєш… — вона завагалася. — Я теж його не написала. Ніяк не могла вирішити, як все має закінчитися.
І раптом додала:
— Може, допоможеш?
Вони сиділи на терасі маленького кафе, що причаїлося в затінку виноградних лоз. Вечір повільно опускався на місто, розчиняючи їх у теплій сутінковій тиші.
— Знаєш, — вона першою порушила мовчання, — я часто думала… як би воно було? Ми — разом.
— І я думав, — він повернувся до неї. — Особливо коли відкривав перший ресторан. Кожну деталь під тебе підбирав. Уявляв, як ти б там почувалася.
— Я знаю. Була там. І все впізнала — кожну дрібницю, кожну деталь…
— Чому не підійшла?
— А ти чому не дочитав книгу?
Вони подивилися одне на одного — вже без ніяковості, прямо. В її очах він бачив ту саму дівчину, але тепер це була жінка — справжня, доросла. З історією життя, з досвідом, з розумінням.
— Може… — він провів рукою по сивому волоссю, — хочеш дізнатися, як би воно було? Хоча б один вечір…
— Без вдавання, що нам сімнадцять?
— Без вдавання. Ми дорослі люди. З минулим, з дітьми, з історіями. Але…
— Але нам обом цікаво, — закінчила вона його думку.
Він взяв її руку. Вона не відсторонилася.
— Хочеш дізнатися? — його голос звучав тихо, майже шепотом.
Вона не відповіла одразу. Тільки уважно подивилася на нього — довго, ніби намагалася прочитати його думки. А потім кивнула.
Їхні кроки лунали в тиші вечора. Вона не запитала, чи піде він за нею, просто відчинила двері та ступила всередину. Андрій затримався на мить, дивлячись на знайоме, але водночас чуже світло у її вікнах. А тоді переступив поріг.
Квартира пахла кавою, книжками й чимось теплим, рідним. Вона пройшла всередину, зняла босоніжки, провела рукою по волоссю.
— Вина? — запитала.
Він похитав головою.
— Не хочу нічого, що розмиватиме цей момент.
Вона усміхнулася — легка, майже непомітна усмішка, а потім зробила крок до нього, простягаючи руку. Він узяв її долоню — і цей жест сказав більше за всі невимовлені слова.В його дотиках відчувалася особлива ніжність — не краща чи гірша, просто інша, нова. Кожен поцілунок, кожен дотик ставав відкриттям незвіданої території. Вона завмирала в очікуванні наступної ласки, наступного доторку його рук.
Він насолоджувався її реакціями — як змінюється дихання, які звуки вона видає, коли його пальці знаходять особливо чутливі місця. Наче читав нову книгу, де кожна сторінка приховує щось неочікуване.
Їхні тіла поступово вчилися розуміти одне одного — без порівнянь і оцінок, просто пізнаючи. Як перший ковток води після довгої спраги.
Коли одяг впав до її ніг, вона відчула раптову незручність. Прикрившись руками, відступила до вимикача. Клацнула — і кімната поринула в напівтемряву, де лише місячне сяйво створювало примарні відблиски на їхніх тілах.
У цій інтимній темряві кожен дотик ставав гострішим, але незвичним. Вони вчилися розуміти одне одного наосліп — через дотики і тихі зітхання. Часом не вгадували — лікоть впирався не туди, поцілунок минав губи, ритми розходилися. Але й у цьому була своя магія першовідкриття.Її серце калатало як у підлітка. Його руки вивчали її тіло, іноді незграбно — він не бачив, лише відчував. Коли намагався розстебнути бюстгальтер, пальці заплутались у застібках. Вона допомогла — їхні руки зустрілися, і цей дотик виявився інтимнішим за поцілунок.
Його губи досліджували її шию, плечі, спускалися нижче. Вона то напружувалась від наполегливих дотиків, то знову розслаблялася. Згодом він відчув її ритм — став ніжнішим, уважнішим. Її руки теж вивчали його — спершу несміливо, потім впевненіше, вловлюючи реакції тіла. Випадкові зіткнення ліктів чи колін у темряві викликали тихий сміх, що розряджав незручність.
Коли він увійшов у неї — спочатку не зовсім вдало, довелося підлаштуватися — вона раптом зрозуміла, що вимкнула світло не тільки від сором’язливості, але й від бажання відчути все гостріше. Кожен порух, кожен дотик сприймався особливо яскраво.
Їхні тіла поступово знаходили спільний ритм. Скутість зникала, рухи ставали природними, розкутими. Його руки вже не блукали навмання – впевнено знаходили чутливі місця, ніби чули її тіло.
Місячне світло малювало на стіні химерні тіні — два силуети зливалися в один. Вона закинула голову, не стримуючи стогін. Його губи торкалися шиї, спускалися до грудей. Нові відчуття п’янили, затьмарювали розум.Темрява загострювала чуття. Вона сприймала його всім тілом — силу, бажання, ніжність. Його долоні пестили, стискали, вивчали кожен вигин. Вона подавалася назустріч, забувши про страхи й сумніви.
Подихи змішувалися, стогони глибшали. Вона обвила його ногами, притягуючи ближче. Відчуття наростали, ставали яскравішими, поки не лишилося нічого, крім цієї миті й цих дотиків.
Перша хвиля накрила її — гаряча, сліпуча. Тіло вигнулося дугою, з горла вирвався протяжний стогін. Він відчув її оргазм, але не зупинився — рухи стали наполегливішими, глибшими, ніби намагався надолужити всі втрачені роки, всі невикористані можливості.
Його пальці до болю стискали її стегна, дихання стало уривчастим. А потім, відчувши наближення розрядки, він різко перевернув її на спину. Вона побачила його обличчя – спотворене від напруги і пристрасті. Ще кілька рухів – і він застогнав, виливаючись їй на живіт. Його тіло ще кілька разів здригнулося, м’язи живота конвульсивно скорочувалися, з горла виривалися глухі стогони.
Знесилений, він опустився поруч, уткнувся обличчям їй у шию. Вона відчувала його гаряче дихання, його спітніле тіло, його руку, що все ще стискала її стегно.
Вони лежали мовчки. Його дихання поступово заспокоювалося, але тіло ще здригалося час від часу – відголоски щойно пережитої насолоди. Вона лежала тихо, насолоджуючись післясмаком, відчуваючи його тепло, його запах… Липкі краплі на животі холодили шкіру.
Він потягнувся за серветками – рухи ще були трохи незграбними. Вона перехопила його руку:
— Зачекай… ще трохи.
Він завмер. В темряві було чути тільки їхнє дихання і цокання годинника десь у кімнаті. За вікном пролетіла якась нічна пташка, її тінь ковзнула по стіні.
— Знаєш, — прошепотіла вона, — а я і забула, як це…
— Що?
— Коли все таке… нове. Незвичне.
Він повільно видихнув їй у шию:
— І як воно?
— Хвилююче. І трохи страшно.
— Страшно?
— Що потім…
Він трохи відсторонився, щоб бачити її обличчя в напівтемряві:
— А що потім?
— Не знаю… Ми ж дорослі люди. В нас своє життя, свої міста.
Він мовчав. Вона відчула, як його рука, що досі лежала на її стегні, злегка напружилася.
— Знаєш, — нарешті сказав він, — а я не хочу зараз думати про “потім”.
— А про що хочеш?
— Про те, як ти зараз пахнеш. Про те, як твоя шкіра досі гаряча. Про те, як мені подобається твоє тіло — справжнє, жіноче…
Вона тихенько засміялась:
— Навіть оце все? — її рука ковзнула по животу, окреслюючи складочки.
— Особливо оце все.
Він потягнувся за серветками, цього разу вона не зупиняла. Його рухи були ніжними, дбайливими.
— У тебе руки тремтять, — помітила вона. — Досі… — він і сам здивувався. — Давно такого не було.
Вона взяла серветку, допомогла йому:
— А знаєш… мені теж. Ніби знову сімнадцять. Тільки краще.
— Краще?
— Ну, в сімнадцять я б померла від сорому. І не знала б, що робити далі.
— А зараз знаєш?
Вона повернулася до нього:
— Зараз… хочу в душ. А потім…
— Що потім?
— А ти як думаєш? — її рука ковзнула по його грудях. — Життя тільки починається. І цього разу вже без сором’язливості.
***
Перші промені сонця тільки починали пробиватися крізь фіранки. Він прокинувся від незвичного відчуття — її тіло поруч, тепле, розслаблене. Вона спала на животі, ковдра сповзла, оголюючи спину. Він дивився, як сонячне світло поступово окреслює її силует — м’які вигини стегон, ямочки на попереку, розсипане по подушці волосся.
Бажання накотило хвилею. Він обережно торкнувся її спини — легко, кінчиками пальців. Вона не прокинулася, тільки зітхнула уві сні. Його рука ковзнула нижче, пестячи, вивчаючи. Тепер, у ранковому світлі, він міг бачити кожну деталь її тіла – все те, що вночі можна було тільки відчувати.
Вона заворушилася від його дотиків, але очі ще не відкривала. Тільки дихання стало глибшим, а шкіра вкрилася мурашками під його пальцями.
Його пальці обережно спускалися вздовж хребта, дражнили ямочки на попереку. Він нахилився і почав цілувати її плечі, шию… Вона тихенько застогнала, все ще балансуючи між сном і дійсністю. Її тіло інстинктивно вигиналося назустріч його дотикам.
Тепер він бачив її всю — кожну родимку, кожен шрам, легкі розтяжки на стегнах. Денне світло не приховувало нічого, але це тільки посилювало його бажання. Він цілував кожну складочку, кожну недосконалість, насолоджуючись її тихими зітханнями.
Нарешті вона розплющила очі, повільно повернулася до нього:
— Ммм… доброго ранку.
— Доброго… — його рука ковзнула по її стегну. — Я тебе розбудив?
— Найкраще пробудження… — вона потягнулася, абсолютно не соромлячись своєї наготи в ранковому світлі. — І що ти там розглядаєш?
— Тебе… Справжню.
Вона перевернулася на спину, потягнулася — відверто, розкуто. Сонячне світло грало на її шкірі, підкреслюючи всі вигини, всі особливості її тіла. Тепер вона не намагалася нічого приховати — навпаки, насолоджувалася його поглядом.
Він провів рукою по її животу, трохи м’якому, з ледь помітними слідами розтяжок. Вона здригнулася від дотику, але не від сором’язливості — від задоволення:
— Подобається те, що бачиш?
— Дуже… — його пальці піднялися вище, до грудей. — Ти така… справжня.
Її руки ковзнули по його плечах:
— І ти… — вона притягнула його ближче. — Іди до мене.
Цього разу все було інакше – без нічної незручності, без спроб вгадати рухи наосліп. Вони бачили одне одного, могли спостерігати за реакціями, за змінами дихання, за тремтінням тіл.
Вони рухалися повільно, без поспіху — зовсім не так, як вночі. Тепер кожен дотик був усвідомленим, кожен поцілунок – точним. Він милувався тим, як сонячне світло грає на її шкірі, як вона прогинається під його дотиками, як змінюється вираз її обличчя.
Вона теж не соромилася дивитися на нього — відверто, з бажанням. Її руки вивчали його тіло, знаходили чутливі місця. Вони вже не намагалися вгадувати — просто відчували, бачили, розуміли одне одного.
Її стогони ставали все голоснішими, рухи – все більш вимогливими. Вона притягувала його ближче, глибше. Сонячне світло заливало кімнату, і в цьому світлі він бачив, як рум’янець покриває її груди, як тремтять її вії.
Вона відчувала, як задоволення наростає – повільно, невідворотно. Його рухи були точними, глибокими. Він бачив, як вона закусила губу, як її пальці вп’ялися в його плечі. Бачив кожну емоцію на її обличчі, кожну краплинку поту, що котилася її шиєю.
Вона більше не стримувала стогони – зараз, у ранковому світлі, здавалося безглуздим соромитися свого задоволення. Її тіло рухалося все швидше, їхні ритми повністю співпадали, ніби вони танцювали під одну мелодію.
Він відчув, як її тіло почало тремтіти, як вона вигнулася назустріч, як її нігті до болю впилися в його спину. А потім вона раптом завмерла — тільки дрібне тремтіння пробігало її тілом…
— Не зупиняйся… будь ласка… я… ааах…
Він застогнав у відповідь, його рухи стали глибшими, жорсткішими. Вона вигнулася під ним:
— Сильніше!!! Ще!! Рви мене!!!
Його тіло відгукнулося миттєво — рухи стали несамовитими, глибокими. Вона вигнулася назустріч, впиваючись нігтями в його спину. Ще мить — і вона закричала, затремтіла під ним.
Її тіло здригалося від насолоди, з горла виривалися вже тихіші стогони. Він не зупинявся — рухався все так само глибоко, сильно. Відчував, як вона тремтить під ним, як її ноги обвивають його стегна, притягуючи ще ближче.
— Давай в мене… я хочу відчути тебе… всього… — її шепіт був хриплим від збудження.
Він на мить завмер, а тоді застогнав, його тіло затремтіло, рухи стали рвучкими, неконтрольованими. Вона відчула, як він виливається в неї — гаряче, пульсуюче. Його тіло ще кілька разів здригнулося, а тоді він важко опустився поруч.
Вони лежали, тяжко дихаючи, мокрі від поту. Сонячне світло заливало кімнату, на стіні тремтіли тіні від листя за вікном.
Вони лежали поруч, все ще з’єднані, відчуваючи останні пульсації їхніх тіл. Її пальці лінькувато гладили його спину, відчуваючи борозенки від своїх нігтів.
— В тебе спина тепер як у тигра, — прошепотіла вона.
— Варто того.
Він повільно підняв голову, подивився їй в очі — тепер можна було роздивитися кожну золотисту цяточку в її карих очах. Її волосся розметалося по подушці, на щоках все ще грав рум’янець, губи припухли від поцілунків.
— Ти така красива… — Розкуйовджена, спітніла? — Саме така. Справжня.
Вона потягнулася, відверто демонструючи своє тіло: — А знаєш… мені вперше так добре. Коли не треба прикидатися, втягувати живіт, ховати складочки…
— Вперше можу просто насолоджуватися, — продовжила вона, проводячи рукою по його грудях. — Не думати, як виглядаю, що подумають…
Він перехопив її руку, поцілував кожен палець: — А я вперше відчуваю… справжність. Жодних ігор, удавання. Просто ми.
Вона притулилася ближче, закинула ногу на його стегно. По її тілу все ще пробігали легкі хвилі тремтіння: — Боже, як добре… І ця твоя реакція на мої слова… — Які саме? — він лукаво усміхнувся. — Сам знаєш… Коли я дозволила… — Це було… несподівано. І збудливо. — Я помітила, — вона тихо засміялася. — Хочеш знати чому?
— Я мріяла цього з того вечора біля озера. Уявляла, як ти входиш в мене, як я відчуваю тебе… всього, до останньої краплі, — її рука спустилася по його животу нижче. — Знаєш, після тої ночі, коли ми купалися… я часто думала – чому ти не наважився? Що було б, якби…
Вона відчула, як він напружився від її слів. Його рука ковзнула по її стегну:
— А ти?
— А я була надто молодою, щоб розуміти, що деколи треба брати те, чого хочеш. Не чекати, не натякати…
— Як зараз?
— Як зараз.
Її рука повільно ковзнула ще нижче. Він судомно видихнув:
— Обережно… я ще надто чутливий.
— Знаю, — вона відчувала, як він реагує на її дотики. — Але мені подобається, як ти тремтиш.
Він перехопив її руку:
— Не дражни…
— А то що?
— А то доведеться почекати до вечора.
— Ммм… А що буде ввечері? — її очі блиснули. — Все, що захочеш.
— Все-все?
— Абсолютно.
Вона потягнулася, цілуючи його шию:
— Знаєш… а я ніколи не була такою… розкутою.
— Чому зараз?
— Бо це ти. І більше не треба нічого приховувати.
— Вітаю тебе з поверненням, — прошепотіла вона раптом.
— З яким?
— До мене. До себе. До того, що могло бути.
Він провів рукою по її тілу – повільно, вивчаючи. Тепер кожен дотик був впевненим, знаючим:
— А знаєш… я радий, що це сталося зараз, а не тоді.
— Чому?
— Тоді б ми не оцінили. Не відчули так глибоко.
Вона притулилася ближче:
— І не були б такими… справжніми?
— Саме так.
Її рука знову почала спускатися по його животу:
— Здається, хтось вже не такий чутливий…
— Це все твої розмови…
— Тільки розмови? — її пальці дражнили його.
Його тіло відгукнулося миттєво. Він перевернув її на спину:
— Ти граєшся з вогнем.
— Я знаю, — її очі сяяли викликом.
Він нахилився до її грудей:
— Цього разу буде повільно…
— Наскільки повільно? — її дихання вже частішало.
— Дуже… — його язик окреслив сосок. — Хочу вивчити кожен сантиметр.
— Боже… — вона вигнулася йому назустріч.
— Поспішаєш?
— З тобою – ні. В нас є час.
— Весь день?
— Весь день… І ніч… І ще один ранок…
— Господи… — вона вигнулася, коли його губи почали повільно спускатися по її тілу.
— Що?
— Я хочу тебе. Знову.
— Терпіння… — його язик кресли візерунки на її животі. — Пам’ятаєш? Повільно…
— До дідька повільно.
— Ні. Цього разу – ні.
Його пальці дражнили внутрішню сторону її стегон. Вона вже тремтіла від бажання:
— Ти… знущаєшся?
— Насолоджуюсь, — він підняв голову, подивився їй в очі. — Хочу запам’ятати кожну твою реакцію.
Його язик торкнувся її там, внизу. Вона застогнала, вигинаючись:
— О боже… я не витримаю…
— Витримаєш. У нас попереду цілий день…
Його язик творив дива – дражнив, пестив, доводив до межі і відступав. Вона вже не стримувала стогони, її пальці заплуталися в його волоссі: — Я зараз… не зупиняйся… — Ні… ще рано.
Він знову відсторонився, піднявся до її грудей: — Хочу бачити, як ти кінчаєш… — Ти… знущаєшся. — Мені подобається, як ти реагуєш. Кожен твій подих, кожен стогін…
Його пальці замінили язик. Вона вигнулася: — О господи… так… — Подобається? — Дуже… будь ласка… не зупиняйся…
Його пальці рухалися все швидше, точніше, ніби він вже знав її тіло. Її голова металася по подушці, пальці стискали простирадло з такою силою, що костяшки побіліли. Вона вигиналася назустріч, стогнала, благала:
— Сильніше… о боже…
— Скажи, чого хочеш.
— Тебе… всього… зараз…
Він увійшов в неї різко, глибоко. Вона скрикнула, обвила його ногами:
— Так… саме так…
Її тіло рухалося в шаленому ритмі. Цього разу не було ніжності — тільки чиста пристрасть, потреба, бажання…
Її голова знову заметалася по подушці, з горла виривалися вже навіть не стогони – крики. Вона не контролювала себе, вигиналася під ним, її тіло тремтіло від кожного поштовху.
— Боже… я не можу… так глибоко…
Він відчував, як вона пульсує навколо нього, як її тіло починає здригатися:
— Давай… кінчай для мене…
Вона закричала, вигнулася дугою, її тіло затремтіло в конвульсіях оргазму. А він продовжував рухатися, доводячи її до межі знову і знову…
Вона все ще здригалася від хвиль задоволення, а він не зупинявся. Його рухи стали ще глибшими, наполегливішими. Вона відчувала наближення нової хвилі:
— Я не витримаю… це занадто… — Витримаєш.
Її пальці стискали простирадло, тіло вигиналося йому назустріч. Він знову довів її до межі, знову змусив кричати від насолоди…
— Хочу на балкон, — прошепотіла вона раптом.
Вона накинула його сорочку – довгу, білу. Вийшла на балкон, відчуваючи, як ранковий вітер пестить оголені ноги. Він обійняв її ззаду, його руки ковзнули під сорочку:
— Хочеш, щоб всі бачили?
— Хочу щоб всі знали, як мені добре… — вона вигнулася, спираючись на перила.
Сорочка ледь прикривала стегна. Вона відчувала його – твердого, гарячого. Внизу вирувало місто, а вона стояла тут —майже оголена, розкута, готова кричати від щастя…
Він увійшов в неї одним рухом. Вона застогнала, вигнулася, схопилася за перила. Біла сорочка майоріла на вітрі.
— Тихіше… — прошепотів він.
— Нас почують.
— Нехай… — її голос тремтів від збудження. — Хай всі знають…
Він рухався повільно, глибоко. Вона відкинула голову йому на плече, не стримуючи стогони. Внизу ходили люди, їздили машини, а вона стояла тут – майже оголена, відчуваючи його всередині, насолоджуючись своєю відвертістю…
Його рухи прискорились. Вона вже навіть не намагалася стримувати стогони. Чи бачив їх хтось знизу? В цей момент їй було все одно.
— О боже… всі дивляться… — її шепіт переходив у стогін.
— Нехай бачать, яка ти красива.
— Так… як мені добре… ах…
Біла сорочка розвівалася на вітрі. Сонце вже підіймалося вище, його промені грали на її спітнілій шкірі. Люди внизу, машини, місто – все це здавалося таким далеким. Реальними були тільки його рухи всередині неї, його руки на її стегнах, її пальці, що побіліли на перилах.
Вона відчула, як оргазм накочує хвилею. Її стогони ставали все гучнішими – нехай чують, нехай знають. Вона вже не стримувалася:
— Я зараз… о боже… всі побачать, як я…
Вона закричала, не в силах стримуватися. Її тіло здригалося, пальці до болю стискали перила. А він продовжував рухатися, доводячи її до нового піку.
Тепер настав його час. Відчувши її здригання, він більше не міг стримуватися:
— Кінчай в мене… — вона притиснулася до нього сильніше.
Він прискорив рухи, вона вигиналася йому назустріч. Ранкове сонце осяяло балкон, відбилося в її очах, коли вона обернулася до нього:
— Хочу тебе всього…
Його рухи стали рвучкими, глибокими. Вона відчула, як він напружився, як застогнав їй у шию. А потім – гаряча хвиля всередині, його тремтіння, його пальці, що до болю стиснули її стегна.
Вони завмерли. Вітер грався білою сорочкою, сонце заливало балкон. Внизу вирувало місто, а вони стояли, притиснувшись одне до одного, відчуваючи, як їхні серця поступово заспокоюються.
Він обійняв її, не виходячи:
— Ноги тремтять?
— Все тремтить… — вона притулилася до нього. — Я ніколи…
— Що?
— Не робила такого. На балконі. Щоб всі бачили…
— Тобі сподобалось?
— Дуже… Це так… збуджує.
Він повільно вийшов з неї, розвернув до себе:
— Ти дивовижна.
— Я просто щаслива.
Вони стояли, обіймаючись на балконі. По її ногах стікала їхня пристрасть – гаряча суміш їхніх соків. Дивне відчуття — інтимне і водночас таке відверте, тут, на очах у всього міста.
— Може в душ? — прошепотів він. — Ще хвилинку… Хочу запам’ятати це відчуття. Тебе. В мені. На балконі.
Його руки пестили її через тонку сорочку: — А знаєш… ти змінилася. — Як? — Стала… вільною.
— Ти така… відверта.
— З тобою можу не прикидатися.
— Чому?
— Бо ти просто приймаєш. Не оцінюєш.
— В душ? — він провів рукою по її стегну.
— Так… тільки не відпускай.
Вона взяла його за руку, повела через кімнату. Біла сорочка ледь прикривала сідниці, краплі їхньої пристрасті все ще стікали по ногах.
В душі він допоміг їй зняти сорочку. Вода змивала сліди їхнього кохання, але бажання не зникало…
Гаряча вода стікала по їхніх тілах. Він м’яко намилював її спину, стегна. Кожен дотик знову пробуджував бажання. Вона притулилася до нього:
— Знову хочу…
— Тут?
— Тут.
Вона повернулася до нього, притиснулася всім тілом. Краплі води стікали між їхніми грудьми, мильна піна робила дотики слизькими, збудливими…
Вода текла по їхніх тілах, змішуючись із краплями поту. Його руки ковзали по її мокрій шкірі, вивчаючи кожен вигин. Вона притиснулася до нього сильніше, відчуваючи, як його тіло знову відгукується на її дотики.
Він розвернув її до стіни, його губи блукали її шиєю, плечима. Вона вигнулася йому назустріч, притискаючись сідницями до його збудженої плоті. Вода стікала по їхніх тілах, створюючи додаткові відчуття.
— Візьми мене… — прошепотіла вона, спираючись руками об кахельну стіну.
Він увійшов в неї одним плавним рухом. Вона застогнала, відчуваючи його глибоко всередині. Гаряча вода текла по їхніх тілах, пара наповнювала ванну кімнату. Його рухи були повільними, глибокими – він насолоджувався кожною миттю.
— Боже… як добре… — її стогони відбивалися від стін.
Його руки ковзнули по її мокрому тілу, обхопили груди. Вона вигнулася ще сильніше, подаючись назустріч його рухам. Вода стікала по їхніх тілах, роблячи кожен дотик особливо чутливим.
— Сильніше… — благала вона. — Хочу відчувати тебе глибше…
Він прискорив темп, його рухи стали жорсткішими. Вона кричала від насолоди, її пальці ковзали по мокрій стіні. Вода змивала піт з їхніх тіл, але не могла остудити пристрасть.
— О боже… я зараз… — її голос зривався на крик.
Він відчув, як її тіло напружилося, як вона затремтіла в його руках. Її оргазм був таким сильним, що коліна підкосилися – він ледве встиг підхопити її.
Вони стояли під струменями води, тяжко дихаючи. Її тіло все ще здригалося від пережитої насолоди. Він повільно вийшов з неї, розвернув до себе:
— Ти неймовірна…
Вона притулилася до його грудей, відчуваючи, як краплі води стікають по їхніх тілах:
— Це все ти… З тобою я можу бути такою…
— Якою?
— Справжньою. Відвертою. Живою.
Він поцілував її – ніжно, без поспіху. Вода текла по їхніх обличчях, змішуючись із поцілунком.
— А знаєш… — прошепотіла вона, відриваючись від його губ, — я рада, що все сталося саме зараз.
— Чому?
— Бо тепер я знаю, чого хочу. І не боюся цього.
Він провів рукою по її мокрому волоссю:
— І чого ж ти хочеш?
— Тебе. Нас. Цього моменту.
— Без думок про майбутнє?
— Без. Просто бути. Тут і зараз.
Вони вийшли з душу, загорнувшись у великі рушники. Її волосся було мокрим, по шкірі все ще стікали краплі води. Він дивився, як вона витирається – без сором’язливості, без намагання прикритися.
— Знаєш… — сказав він раптом, — а може, нам не потрібно прощатися?
Вона завмерла:
— Що ти маєш на увазі?
— Може, спробуємо? Тепер, коли ми дорослі. Знаємо, чого хочемо.
Вона повільно підійшла до нього:
— А чого ти хочеш?
— Тебе. Такою, як є. Без прикрас і удавання.
— З усіма недоліками?
— З усім, що робить тебе собою.
Вона притулилася до нього, відчуваючи, як вода з її мокрого волосся стікає по його грудях:
— А знаєш… може, ти правий. Може, час спробувати?
— Без обіцянок?
— Без. Просто бути разом. День за днем.
Він обійняв її міцніше:
— І дізнаватися одне одного заново?
— І створювати нові спогади.
Вона підняла голову, подивилася йому в очі:
— Знаєш… а я вже не та дівчинка з озера.
— А я не той хлопець, що не наважився.
— І це добре?
— Це чудово.
Вони стояли, обійнявшись, вода капала з їхнього волосся на підлогу. За вікном вечоріло, але їм було все одно. Вони знайшли одне одного – не в минулому, а в теперішньому. І це було початком чогось нового.
— То що будемо робити? — прошепотіла вона.
— Жити. Просто жити.
Вона усміхнулася:
— Звучить непогано.
— І любити.
— Це звучить ще краще.
Вони знову поцілувалися – без поспіху, без сумнівів. Попереду було ціле життя, щоб навчитися бути разом. І вони були готові до цієї подорожі.
Ваша мовчазна Соломія Зваба