Від авторки

«Поклик» — це спроба змоделювати свідомість первісної людини через художній текст. Працюючи над оповіданням, я свідомо уникала будь-яких запозичених слів та сучасних понять, використовуючи лише ту лексику, що могла б відповідати світогляду давньої людини.

Особливу увагу я приділила сенсорному сприйняттю головного героя. Так, його відчуття — особливо нюх і слух — навмисно загострені. Саме через фізичні відчуття, через запахи, звуки й дотики він пізнає світ, приймає рішення, переживає емоції.

Я намагалася створити особливу мову оповіді, де абстрактні поняття поступаються місцем конкретним фізичним враженням. Тому в тексті майже немає діалогів — лише окремі короткі репліки, жести, рухи. А всі описи побудовані на тому досвіді, який могла мати первісна людина.

Не знаю, наскільки вдалося досягти поставленої мети. Пропоную вам самим зануритися у цей експеримент і відчути світ очима первісної людини.

P.S. І так, навіть у кам’яному віці траплялося кохання. Чи щось дуже схоже на нього…

З первісною чуттєвістю, інстинктивно ваша,
Соломія Зваба

ВАРҐ

У вогкому повітрі змішуються запахи лісу, а тонка нитка крові пораненого оленя в’ється по чорній землі серед гнилого листя і грибів. Припадаючи до землі, Варґ переслідує здобич, його тремтячі ніздрі вбирають кожен відтінок — гострий металевий присмак свіжої крові, солодкуватий дух розігрітої сонцем кори, гіркоту розтертого моху під ногами. Близькість оленя відчувається всім тілом.

Раптовий крик, схожий на голос пораненого звіра, розрізає тишу, змушуючи Варґа завмерти й втягнути повітря. Хвиля нових запахів накриває його — страх, піт, чужа присутність. Озирнувшись на кривавий слід, він розуміє: здобич втрачено, день полювання змарновано. Та коли крик лунає знову, щось глибоко всередині відгукується на цей звук розпачу.

З темряви між каменями — звуки. Чужі. Дихання. Кроки.

— Двоє, — видихає Варґ, рахуючи тіні внизу.

Він знає цей запах. Печерні люди — велетні з широкими плечима та масивною грудною кліткою. Їхні низькі лоби нависають над очима важкими надбрівними дугами, широкі обличчя та носи роблять їх схожими на звірів. Від їхніх тіл, загорнутих у грубі шкури, тхне гнилими зубами і протухлим м’ясом. Вони кружляють внизу, принюхуються, видають горлові звуки. Їхні важкі списи готові до удару.

І тоді він бачить її. Молода самиця, притиснута до стовбура старого дерева. Її тіло тремтить, як у загнаної лані. На темній шкірі проступає піт, змішаний з червоною вохрою — знаки її племені розмазані від утечі. Волосся заплутане, в ньому застрягло сухе листя. Але очі… Варґ ніколи не бачив таких очей. Великі, темні, вони дивляться з жахом пораненого звіра. Раптом вона помічає його тінь на камені. В очах спалахує іскра — як вогонь, що жевріє під попелом. Надія.

На її шкірі свіжі смуги вохри, від неї пахне травами і глиною з річкового берега. Але під цим — інший запах, первісний, тваринний, що змушує його ніздрі роздуватися.

Варґ рухається беззвучно, як велика кішка. Стрибок. Удар. Його бойовий крик здіймається над лісом, відбивається від дерев.

Перший з печерних падає, не встигнувши розвернутися. Його кров бризкає на землю — свіжа, паруюча в холодному повітрі. Другий встигає замахнутися списом. Варґ відстрибує, але надто повільно — вістря розпорює шкіру на боці, залишаючи глибоку рану. Біль спалахує гострий, пекучий. Тіло пам’ятає — так боліло від іклів вовка. Але Варґ швидший. Він завжди швидший. Удар. Смерть. Спис входить у горло печерного, перш ніж той встигає закричати.

Варґ нахиляється над тілом першого вбитого. На шиї у печерного — намисто з іклів. Великі, жовті, тепер вони будуть свідчити про силу та спритність Варґа. Він зриває намисто одним рухом, ікла дзвенять, падаючи в мішечок на його поясі.

Коли він випростується, дівчина вже зникає між дерев. Але її запах залишається — трави, глина, щось нове, незнайоме. Варґ втягує його ніздрями, запам’ятовує.

Рана пульсує болем. Варґ притискає руку до боку — кров тепла, липка. Треба сховатися. Звірі ховаються в темних місцях, коли поранені. Між валунами — чорний отвір печери. Він повзе туди, лишаючи за собою темні краплі.

ТЕМРЯВА ТА СВІТЛО

В печері прохолодно і тихо. Варґ притискається до каменю, як поранений звір у лігві. Рана пульсує вогнем. Шурхіт кроків — і він оголює зуби, м’язи напружуються для стрибка. Небезпека. Ворог. Біль.

Вона завмирає в тіні. Горло відкрите, голова схилена — як молода вовчиця перед вожаком зграї. Опускається навколішки, повільно, плавно. Її очі дивляться в землю — без виклику, без загрози.

Варґ все ще напружений — як тятива перед пострілом. Вона починає тихо стогнати — низько, заспокійливо, як матері-примати стогнуть над пораненими дитинчатами. Звук відбивається від стін печери, огортає його, як тепла шкура.

Вона підповзає ближче — маленькими рухами, завмираючи після кожного. Її голова схилена набік — шия відкрита. Варґ все ще гарчить, але вже тихіше. Вона простягає руку — повільно, як гілка хилиться під вітром. В долоні — вода.

Спрага пересилює страх. Він п’є, не відводячи від неї очей. Вона починає перебирати його волосся — обережно, як самиці вичісують одна одну в зграї. Пальці легко торкаються шкіри голови — спокійно, ритмічно, як краплі дощу. Напруга потроху відпускає м’язи.

Її руки спускаються до рани. Варґ здригається, але її дотики все такі ж — повільні, заспокійливі. Вона продовжує тихо стогнати, прибираючи засохлу кров.

Запах м’яса пробивається крізь важкий туман болю — свіжий, солодкуватий, він нагадує про полювання та силу. Але Варґ відвертає голову — вперше в житті їжа не викликає голодного тремтіння, не змушує ніздрі роздуватися в передчутті. Тіло, виснажене раною та лихоманкою, прагне лише одного — глибокого, темного спокою, як звір у зимовій сплячці.

Але вона наполеглива — як вовчиця з неслухняним вовченям. Її пальці торкаються його щоки, повертають обличчя до себе. В очах — твердість самиці, що знає цілющі трави. Вона розминає м’ясо пальцями, робить маленькі шматочки — м’які, як для сліпого щеняти.

Варґ опирається, але її рука на потилиці тримає міцно. Перший шматочок вона майже силою вкладає між його губ. М’ясо прісне, без смаку. Варґ ковтає через силу — тільки щоб вона відстала.

Але вона продовжує — терпляче, наполегливо. Шматочок за шматочком. Як мати годує хворе дитинча. Її пальці теплі від м’яса, але Варґ вже не відчуває смаку — тільки текстуру, що ковзає в горлі.

М’який та глибокий, наче води нічного озера, морок накриває його хвилями. На стінах печери оживають видіння: нескінченним потоком мчать олені, їхні роги сплітаються з тінями, а копита беззвучно торкаються каменю. Позбавлений ваги тіла, він летить серед них, а біль розчиняється у вічному русі, у танці світла й темряви на древніх стінах.

Крізь марення пробивається дійсність: холодні від трав пальці ковзають по шкірі, принісши з собою свіжість м’яти. Притиснуте до рани листя викликає спалах болю, та Варґ лише рикає, не відштовхуючи цілющі дотики.

У новому забутті він женеться за молодим оленем, стискаючи спис у руці, а вітер свистить у вухах. Стрибок!Знову світло. Її пальці на його шкірі — холодні, вологі від трав. Запах м’яти. Біль спалахує, коли вона притискає листя до рани. Варґ рикає, але не відштовхує — її дотики несуть полегшення.

Темрява. Він біжить за молодим оленям. Спис у руці. Вітер свистить повз вуха. Стрибок!

Світло. Вона перев’язує рану смужками м’якої шкіри. Її пальці рухаються впевнено, як у досвідченої мисливиці. Від її рук пахне травами і глиною.

Морок. Місяць пливе над лісом. Вовки виють удалині. Він серед них — сильний, вільний.

Проблиск свідомості. Вона сидить поруч, розтирає трави на пласкому камені. Вогонь відкидає тіні на її обличчя. Червона вохра на щоках робить її схожою на дику кішку.

Темрява. Погоня без кінця. Олені танцюють на стінах печери. Він біжить слідом, але вони вислизають, як дим.

Світло пробивається крізь морок. Її долоня на його лобі — прохолодна, як вода в струмку, м’яка, як молоде листя. Шкіра пахне травами і глиною, а під цим — її власний запах, від якого щось здригається глибоко в грудях. Пальці ковзають по його скроні — легко, як тінь птаха по землі. Варґ подається до цього дотику — як звір тягнеться до води в спеку. Її подих торкається його шкіри — теплий, ритмічний, заспокійливий. В її очах відблискує вогонь — як місяць відбивається в темній воді. Вона підносить до його губ щось гірке. Варґ п’є — її запах змішується з запахом трав.

Сон накриває його, як тепла шкура. Її тихе стогнання супроводжує його в темряву — заспокійливе, материнське, первісне. Він засинає, відчуваючи її присутність — як звір засинає під захистом зграї.

ГУН

Світло падає в печеру косими променями. Варґ розплющує очі — вперше за багато днів свідомість чиста, як вода в гірському струмку. Біль притупився, став тягучим, як смола.

Її немає. Запах вже вивітрився — залишився тільки слід на пов’язці з трав. Вогнище холодне — попіл взявся памороззю. Давно не горіло.

Варґ намагається сісти. М’язи тремтять, як у новонародженого оленяти. Спина спирається на холодний камінь. Подих рваний, наче після довгого бігу.

Пам’ять рук оживає в знайомих рухах: суха кора під паличкою, раз за разом, доки перша іскра не народжує слабкий димок. Кволе полум’я пробуджується, таке ж знесилене, як і його творець.

Тремтливе світло пробуджує до життя древні стіни. З-під шару часу проступають малюнки: важкорогі бізони нескінченною чередою біжать один за одним, а слідом за ними летять прудконогі олені, ледь торкаючись землі.

Глибше в печері темрява кличе своєю таємницею. Тримаючись за прохолодний камінь, мисливець просувається вперед, де нові образи виринають з мороку — могутні ведмеді, хижі вовки, граційні дикі коти. Між ними, наче відлуння давно минулих днів, — припорошені пилом відбитки людських долонь.

Під пальцями раптом щось виявляється в заглибині скелі. Принюхуючись до знахідки, він вловлює змішаний аромат річкового мулу та її шкіри. Дрібні мушлі намиста тихенько дзвенять одна об одну. Поруч Гун, підповзши ближче, обнюхує їх і видає тихий звук, сповнений спогадів про неї.

Варґ проводить пальцями по мушлях — гладкі, прохолодні. На кожній пробито дірку — гострим каменем, терпляче, одна за одною. Нитка з жил міцна, як у хорошого лука. Її руки торкалися кожної мушлі.

Він притискає намисто до грудей — там, де серце б’ється, як спіймана пташка. Гун підходить ближче, тикається носом у долоню — відчуває хвилювання вожака. Варґ продовжує рух углиб печери. Але спершу він дуже обережно ховає намисто у свій мішечок.

Печера повертає. Тут холодніше, вогкіше. Капає вода. І раптом — звук. Тихе скавчання, ледь чутне. Варґ завмирає. Принюхується.Ще один поворот. Розщілина у стіні — вузька, як рана в корі дерева. Звідти — запах. Молодий хижак. Голодний.

Варґ протискується в розщілину. Вогонь кидає тремтливе світло. В кутку, зіщулившись — вовченя. Худе, як гілка в кінці зими. Очі блищать у темряві.

Вовченя не тікає — забилось у куток, тремтить. Варґ показує зуби — захищає територію. Але вовченя тільки скавучить — тихо, жалібно. Воно теж саме. Теж голодне. Теж покинуте.

В його племені вовк — дух-охоронець, священний звір, що веде мисливців до здобичі. Шамани носять вовчі шкури, коли говорять з духами предків. Воїни наслідують вовчий клич у бою. Матері співають дітям про вовчицю, що вигодувала перших людей.

Вогонь відкидає тіні на стіни. Бізони заповнюють печеру від низу до верху — як листя на дереві влітку. Полум’я тремтить, і все стадо приходить в рух. Тільки Варґ і вовченя застигли, як камені серед цього потоку намальованих звірів.

Варґ дивиться на вовченя, і щось дике прокидається в грудях — як голос крові, що кличе вовка до зграї. Щось сильніше за голод, гостріше за біль. Очі малого горять у темряві як два місяці — жовті, яскраві, сповнені того ж голодного відчаю, що й у нього самого. Шерсть стирчить брудними клаптями — як мох на камінні після зимової хуртовини. В худому тілі ще видно ребра, в погляді — той самий голод, що й у нього, те саме самотнє очікування. Вони обидва — вигнанці, загублені між життям і смертю.

Варґ виповзає з печери. Ноги ще слабкі – як у молодого оленяти. Але голод штовхає вперед. Вітер приносить запах гнізда – пташенята, пух, шкаралупа. Він дереться вгору по стовбуру – кора ранить долоні. Пташенята пищать, розкривають дзьоби. Варґ хапає їх – теплі, пухнасті. Ковтає одне за одним – кістки хрумтять на зубах.

Скавучання з печери. Варґ завмирає – в горлі ще пір’я останнього пташеняти. Повертається до входу. Вовченя скавучить у темряві – голодне, самотнє. Як він сам.

Варґ заповзає назад. Простягає руку – на долоні останнє пташеня. Вовченя принюхується, але не підходить.

Малий тягнеться до їжі, видає горловий звук — тихий, гунявий. Варґ завмирає. Звук відгукується в його горлі. “Гун”. Вовченя піднімає морду, вуха сторчма. “Гун”, — повторює Варґ. Малий відповідає тим самим звуком. Тепер вони розуміють один одного.

Гун хапає пташеня, відстрибує в темряву. Чути, як рве зубами, ковтає великими шматками. Варґ спостерігає.

ПОВЕРНЕННЯ

Дні витягуються, як тіні перед заходом сонця — довгі, наповнені гарячим світлом. Сонце пече все сильніше, висушує траву, змушує каміння дихати жаром. Варґ тепер виходить на полювання вранці — коли роса ще вкриває землю холодною вологою, а м’який туман ховає його тінь від очей здобичі.

Варґ приносить здобич — птахів з гнізд, рибу з мілководдя, дрібних звірів з нір. Гун більше не ховається в темряві — підходить ближче, бере м’ясо з його рук. Інколи торкається мордою його пальців — визнає вожаком.

Місяць встає повний, худне, знову наливається світлом. Гун росте — лапи вже не такі незграбні, щелепи міцнішають. Тепер вони полюють разом. Гун виганяє здобич з кущів, Варґ б’є списом. Ділять м’ясо порівну — як справжня зграя.

Ночами сидять біля вогню. Варґ малює на стінах — нові звірі з’являються серед старих бізонів. Гун дивиться, як тіні танцюють по каменю. Його шерсть стає густішою, м’язи наливаються силою.

Дерева міняють запах. Молоді пагони стають жорсткими. В гніздах більше не пищать пташенята. Каміння нагрівається на сонці — від нього пахне теплою глиною.

Спека висушує траву. Струмок міліє. Звірі йдуть до великої води. Гун зникає на полювання сам — в його пащі хрумтять кістки дрібних гризунів. Інколи приносить здобич до печери — як до свого лігва. Вночі лежить біля входу — принюхується до вітру, очі блищать у темряві.

Біля вогню, зігріваючи в долонях шматок світлого каменю — гладкий і теплий, як груди голуба — сидить Варґ. Цей камінь він знайшов біля річки, де вода вимиває з берега білі валуни. Пальці самі знаходять заглибини — наче камінь уже знає, яким має стати.

Гострий кремінь входить у м’який вапняк — як зуби в м’ясо здобичі. Білий пил сиплеться на коліна, змішуючись з попелом вогнища. З-під грубої кірки поступово проступають плавні вигини — наче жіноче тіло пробуджується від довгого сну.

Гун спостерігає. Час від часу підходить ближче, принюхується до нового запаху каменю. Торкаючись своєї роботи, Варґ рухається обережно, як хижак з дитинчам — кожен дотик виточує з каменю життя.

Місяць худне і знову наливається світлом. Велика Мати проявляється під його пальцями — важкі груди, як у годуючої самиці, живіт округлий, наче переповнений новим життям. Стегна широкі — як у тієї, що народила багатьох дітей.

Кам’яне тіло теплішає, тепло б’ється під корою вапняку, як кров під шкірою. З горла виринають дивні звуки — низькі, гортанні, схожі на пісню матерів біля вогнища. Гун підвиває — тонко, протяжно.

На грудях фігурки з’являється спіраль — як слід змії на мокрому піску. Такі знаки прикрашали тіла жінок його племені в молитвах до Великої Матері про нове життя. Живіт вкривають маленькі заглибини — зірки, що ведуть мисливців уночі, священні вогні в темряві. На спині — відбитки пазурів ведмедиці, захисниці всіх матерів.

З повним місяцем фігурка оживає — маленька, важка, тепла від дотиків. Біля вогню тіні танцюють на її округлому животі та повних грудях, і щось первісне, глибше за голод і біль, прокидається в його грудях.

Вночі йому сниться мати — її руки пахнуть молоком і теплою глиною. Він знову маленький, притулений до її грудей. Її серце б’ється поруч з його — як два бубни шаманів у нічному танці.

Вранці він загортає фігурку в м’яку шкуру, ховає в заглибині печерної стіни — там, де малюнки звірів сплітаються в химерні візерунки. Тепер вона охоронятиме його сон — як справжня мати оберігає дитинча.

Сила повертається в тіло. Рана затягнулась — тільки рубець нагадує про спис печерного. Варґ відчуває — час іти. Плем’я чекає.