Літній вечір розфарбував Одесу в золотаві кольори призахідного сонця. Софія і Марко неспішно крокували Приморським бульваром, тримаючись за руки. Її золотаве волосся грайливо розвівав морський бриз, а його темне волосся, зібране в недбалий хвіст, надавало йому богемного шарму.
Вони зупинилися біля парапету, милуючись морем, що грало кольорами заходу. Марко обійняв Софію за плечі, а вона, звично притулившись до нього, вдихнула знайомий аромат його тіла. Її очі сяяли, як і двадцять років тому, коли він закохався в неї.
Проходячи повз затишний Міський сад, Марко раптом потягнув Софію за руку, ведучи її вбік від натовпу. Вона сміялася, намагаючись відгадати його наміри, але слухняно йшла за ним. Вони опинилися у старому дворі під розлогим платаном. У тіні крони заховалася лавочка, і спогади нахлинули на обох.
– Ти пам’ятаєш? – запитав Марко, нахилившись до неї. Його голос звучав низько, глибоко, і в ньому Софія почула знайоме бажання. Вона відповіла поглядом, у якому з’явився лукавий блиск:
“Пам’ятаю… Як я могла забути?”
Марко ніжно доторкнувся до її обличчя, а потім провів долонею вниз, ковзаючи пальцями по шкірі її шиї, плеча, руки. Його дотик, такий упевнений і водночас лагідний, викликав у Софії мимовільний трепет. Її дихання стало частішим, коли він підняв її підборіддя, нахилився ближче й обережно впився губами в її губи. Поцілунок був глибоким, насиченим, і вона відповіла йому, забуваючи про все.
– Маркусь, – прошепотіла вона, ледве відірвавшись від його губ, – знаєш, що зараз?
Вона піднесла свої губи до його вуха і гаряче прошепотіла:
– На мені немає нічого зайвого…
Ці слова, вимовлені її низьким, спокусливим голосом, пронизали Марка, як удар блискавки. Його очі потемніли, і він відчув, як його тіло миттєво реагує. Відкинувши будь-які сумніви, він притиснув Софію до стовбура дерева, захоплюючи її у вихор пристрасті. Їхні дотики стали більш жадібними, рухи – швидшими.
Його пальці ковзнули по її талії, немов намагаючись відчути кожен вигин, кожен дотик до її шкіри викликав трепет. Він провів рукою вниз по її стегну, злегка притискаючи її до себе, і в його очах палало бажання. Софія не могла стримати тихого стогону, відчуваючи, як хвиля тепла накриває її.
Їхній поцілунок був глибоким, наповненим вогнем і ніжністю водночас. Вона відповідала йому з усією пристрастю, її руки ковзнули по його спині, притягуючи його ближче. Її дихання стало уривчастим, а серце шалено калатало.
Софія нахилилася ближче, її тепле дихання обпекло його вухо, і голосом, повним спокуси, вона прошепотіла:
– Маркусь…
Він ледь відірвався від її губ, подивившись їй у очі, які світилися лукавством.
– Знаєш, що зараз? – вона злегка усміхнулася, а її погляд був таким же сміливим, як і слова, що ось-ось зірвалися з її губ.
– На мені немає нічого зайвого…
Ці слова стали іскрою, що запалила полум’я між ними. Марко не міг втриматися – він притиснув її до стовбура дерева, їхні тіла злилися в одному ритмі. Його дотики були водночас лагідними і сміливими, його губи залишали гарячі сліди на її шиї, ключицях, плечах.
Він відчув, як її тіло відповідає йому, як вона вигинається назустріч, запрошуючи його увійти глибше. Їхні рухи стали єдиним ритмом, гармонією, що розливалася у вечірній тиші. Її дихання зривалося, шепіт перетворювався на хрипкий стогін, коли вона відчувала, як хвилі насолоди накочуються на неї.
Раптом дерево під ними голосно скрипнуло. Софія здригнулася й засміялася, відкидаючи голову назад:
– Маркусь, якщо ми так продовжимо, платан здасться!
Марко, важко дихаючи, не зміг стримати сміху. Він погладив дерево рукою, ніби просячи вибачення:
– Тримайся, друже, це – любов!
Її сміх лунав, як дзвіночки, і його губи знову знайшли її, забираючи кожне слово, кожен подих.
Коли все скінчилося, вони стояли, притулившись одне до одного, віддихуючись. Софія поправила волосся і посміхнулася.
– Ти все такий же Маркусь – божевільний, але мій.
Марко нахилився ближче, його очі світилися теплом:
– А ти все така ж, як і тоді – моя єдина причина любити цей світ.
Море за їхніми спинами нашіптувало свою вічну пісню, ніби аплодуючи їхній любові, яка палала навіть під старим платаном.
Ваша пристрасна і завжди непередбачувана,
пані Зваба
Це альтернативна версія попередньої історії з іншим акцентом на емоціях і деталях. Дякую за вашу цікавість до експериментів із текстом!