Старовинний будинок у центрі міста здавався загадковим у вечірніх сутінках. Марія двічі перевірила адресу, перш ніж наважилася натиснути на дзвоник гончарної майстерні. Сьогодні вона не планувала нічого особливого — просто майстер-клас з гончарства, спроба відволіктися від нескінченних дедлайнів та екрану комп’ютера.

Дерев’яні сходи порипували під ногами, поки вона піднімалася на другий поверх. Марія мимоволі посміхнулася, згадавши, як у дитинстві любила такі звуки в бабусиному будинку. Студія зустріла її теплим світлом старовинних ламп і запахом свіжої глини. Проте в просторому приміщенні було порожньо — схоже, я перша, а може єдина?

— Схоже, що ви сьогодні, єдина. Але якщо ви не проти, можемо провести індивідуальне заняття, — сказав високий чоловік років сорока, витираючи руки об фартух, розмальований різнокольоровими відбитками пальців. Його очі були теплими і трохи втомленими, а пальці — сильними та вправними, з характерними слідами постійної роботи з глиною.

Він допоміг їй зав’язати фартух, і його руки ледь торкнулися її плечей. Цей дотик викликав легке тремтіння — відчуття, якого вона не переживала вже давно, з часів останніх серйозних стосунків, що закінчилися три роки тому.

— Мене звати Андрій, — представився він, відступаючи на крок. У його рухах відчувалася якась особлива грація, властива людям, які звикли працювати руками.

Андрій пояснював основні принципи роботи з гончарним кругом, і його спокійний голос з ледь помітним подільським акцентом дивним чином заспокоював її хвилювання. Проте вже перший етап виявився складнішим, ніж вона очікувала. Її звичка все контролювати тут явно заважала.

— Центрування — це спочатку найважче і водночас найважливіше, — говорив він, спостерігаючи за її невправними спробами. — Якщо заготовка не відцентрована ідеально, нічого не вийде. Знаєте, перші тижні в Опішні я тільки це й робив — центрував глину.

Марія напружено вдивлялася в глину, що оберталася на крузі. Її руки, звиклі до точних рухів графічним планшетом, тепер намагалися утримати слизький матеріал, але він вперто йшов то вліво, то вправо, ніяк не бажаючи утримуватися на своїй осі. Вона відчула легке роздратування — їй не подобалося бути в чомусь незграбною.

— Дозвольте, я покажу, — сказав Андрій після кількох її невдалих спроб. У його голосі не було й тіні насмішки, лише спокійне розуміння.

Він став позаду, його долоні накрили її руки, спрямовуючи їх рух по вологій поверхні. Тепло його тіла, легкий аромат кави у подиху створювали п’янку суміш відчуттів. Марія помітила, що на його зап’ястку старий шкіряний браслет — такі вона бачила в сувенірних крамничках Флоренції.

— Треба бути ніжнішою, — прошепотів він, і його голос прозвучав несподівано інтимно в напівтемряві студії.

Марія відчула, як її щоки заливає рум’янець. Вона спробувала зосередитися на роботі, але присутність Андрія за спиною викликала дивне хвилювання. Час розтягнувся і одночасно летів непомітно — як у дитинстві, коли вона малювала, забуваючи про все на світі.

Отямилася Марія, лише коли глянула на годинник — майже дев’ята вечора. Вони прибрали робоче місце, і тепер стояли біля дверей студії, ніби не бажаючи прощатися. Вечірнє місто манило своїми вогнями крізь великі вікна студії, а призахідне сонце розфарбовувало стіни теплими відтінками.

— Можна запросити вас на каву? — несподівано запитав Андрій, знімаючи фартух. — Знаю одне чудове місце неподалік. Там подають найкращу в місті арабіку з кардамоном.

Вони крокували вечірніми вулицями, і місто здавалося іншим — більш інтимним, загадковим. Розмова текла легко, перестрибуючи з теми на тему. Андрій розповідав про свою подорож до Італії, де три роки вивчав традиційне гончарство, а Марія — про свої експерименти з цифровим мистецтвом та нещодавній проєкт для міської галереї сучасного мистецтва.

Їхні пальці випадково торкалися, коли вони йшли поруч, і кожен такий дотик посилював невидиму напругу між ними. Вечірнє повітря було насичене ароматами літа, а старовинні ліхтарі створювали майже театральне освітлення. Марія спіймала себе на думці, що давно не почувалася так легко і природно з кимось.

Кав’ярня виявилася маленькою та затишною, схованою у дворику старого будинку. Вони сіли за столик у кутку, подалі від інших відвідувачів. Тьмяне світло свічки на столі створювало особливу атмосферу, огортаючи їх теплими відблисками. На стінах висіли старі фотографії міста та керамічні панно — як виявилося, деякі з них були роботами Андрія.

— У вас глина, — м’яко сказав він і легко торкнувся її щоки. Цей простий жест здавався зарядженим особливим змістом. Марія відчула, як її серце починає битися частіше.

— То ви вважаєте, що традиційне мистецтво вмирає? — Марія лукаво посміхнулася, відпиваючи каву з кардамоном. Вона й справді виявилася неймовірною. — А як же ваші горщики?

— Мої роботи — це не просто горщики, — Андрій удавано насупився, але в очах танцювали веселі іскорки. — Це скульптура, форма, об’єм, гра світла…

— І в них можна зберігати макарони, — перебила його Марія, насолоджуючись тим, як спалахнули його очі. — Знаєте, я теж колись мріяла стати скульптором. Навіть вступала до академії на відділення скульптури… Тепер от створюю повідомлення для умовної цільової авдиторії.

Вони сперечалися про межі між мистецтвом і ремеслом, про цифрову еру і тактильні відчуття, про важливість традицій і сміливість експериментів. Кава давно охолола, але ніхто з них цього не помічав. З кожною хвилиною їхні погляди ставали довшими, а дотики — сміливішими.

— Все ж таки має бути щось справжнє, щось, що можна відчути, — сказав Андрій, проводячи пальцем по керамічній чашці. — Після навчання думав відкрити велику майстерню, налагодити виробництво. Але зрозумів, що не хочу втрачати це відчуття — коли ти сам створюєш кожну річ, вкладаєш у неї частинку себе.

— Як глина під пальцями? — тихо запитала Марія, згадуючи його руки на своїх в студії.

— Саме так, — відповів він, і в його очах вона побачила відображення власного бажання.

Нічне місто огортало їх теплом літнього вечора, коли вони вийшли з кав’ярні. Зорі мерехтіли над старовинними дахами, а десь удалині лунала жива музика — мабуть, з літнього майданчика ресторану на набережній.

Вони йшли мовчки, але ця тиша була сповнена особливого значення. Кожен крок наближав їх до моменту прощання, і обоє це відчували. Біля її будинку Марія раптом зупинилася і повернулася до Андрія. В його очах відбивалося світло ліхтарів, і цей погляд притягував, як магніт.

Марія потягнулася до нього. Цей поцілунок увібрав все напруження цього вечора — від першого дотику в студії до останнього погляду в кав’ярні.

— Дякую за чудовий вечір, — сказала вона, м’яко відсторонюючись. — Але мені час.

— Це було прекрасно, — відповів він з теплою усмішкою. В його очах світилося натхнення, ніби він відчув поштовх для нової серії робіт. — Добраніч, Маріє.

Вона розвернулася і швидко пішла до парадних дверей, не озираючись. Позаду чулися його кроки — легкі, майже танцюючі, ніби цей вечір дав йому нової енергії.

У квартирі Марія довго стояла під душем, спостерігаючи, як вода змиває останні сліди глини з рук. Кожен її день був як довершена композиція — збалансована, пропорційна, вивірена до найменшої деталі. Навіщо руйнувати цю гармонію?

Але уві сні логіка втратила владу. Вона знову опинилася в студії, залитій місячним сяйвом. Світло перетворювало все навколо на казкову декорацію — старі гончарні круги відкидали химерні тіні, схожі на силуети танцюючих пар, а глина мерехтіла, немов посріблена місяцем вода в криниці.

Цього разу вона не пішла. Уві сні її пальці самі потягнулися до вологої глини, а Андрій стояв позаду, і його руки знову накрили її долоні. Але тепер вони не робили вази — під їхніми пальцями народжувався цілий світ. Спочатку виникло дерево життя — величезне, з корінням, що сягало глибин землі, і кроною, яка торкалася зірок. Його гілки сплітались у традиційні візерунки, схожі на ті, що Марія бачила колись на старовинних керамічних тарелях. Потім з’явилися птахи — дивовижні створіння з гончарних легенд, вони виривалися з глини і злітали під стелю студії, залишаючи за собою сріблястий слід.

— Дивись, — шепотів Андрій, і його подих лоскотав її шию, — глина пам’ятає всі прадавні форми. Треба лише дозволити їй проявити себе.

Їхні руки рухалися в єдиному ритмі, і кожен дотик народжував нові образи — квіти-солярні знаки розпускалися під місячним світлом, химерні звірі оживали під їхніми пальцями, людські постаті кружляли в древньому танці. Марія відчувала, як межа між нею і глиною зникає — вона сама ставала то деревом життя, то жар-птицею, то весняним потоком.

— Не треба боятися хаосу, — говорив Андрій у сні. — Саме з нього народжується найпрекрасніше.

Його руки ковзнули з її долонь на плечі, потім на шию, і коли він розвернув її до себе, вона побачила, що його очі світяться, як місячні камені. Поцілунок був солодким, як мед диких бджіл, і пахнув глиною та степовими травами.

***

Марія прокинулась від власного схлипування. Перші промені сонця малювали на стіні візерунки, схожі на ті, що вона створювала уві сні – спіралі, хвилі, гілки чудернацьких дерев.

Вона підійшла до вікна. Місто прокидалося — на тротуарі вже з’явилися перші перехожі, схожі на ескізи, намічені недбалою рукою. Ранкове світло перетворювало будівлі на кубістичні композиції, а тіні від дерев нагадували каліграфічні написи на асфальті.

Марія дістала свій планшет — за годину зустріч з замовником, треба підготувати презентацію. Але рука, що тримала стілус, пам’ятала інші рухи — плавні, вільні, не скуті рамками пікселів. Пальці досі пам’ятали відчуття вологої глини.

“Це лише сон”, — сказала вона своєму відображенню в екрані планшета. — “Просто сон.”

Але чому тоді здається, що реальність — з її чіткими дедлайнами, вивіреними шрифтами і точно підібраними кольорами — раптом стала схожою на чорно-білий ескіз, а той срібний світ, народжений уві сні, відчувається справжнішим за все?

—

Через кілька днів Марія розгублено роздивлялася фасад. Ті самі ліпні прикраси над вікнами, той самий ліхтар… Але масивна брама виявилася зачиненою.

Вона обійшла будинок, зазирнула в усі арки. Старі двори з переплетеними переходами ніби глузували з неї. Десь тут, зовсім поруч, Андрій створював свої дивовижні речі. Вона майже фізично відчувала це — як відчувають тепло за зачиненими дверима.

Може, все це їй наснилося? Але ж на долонях ще лишилися ледь помітні сліди від глини. І запах кави з кардамоном досі стояв у пам’яті.

Ввечері вона довго сиділа перед монітором, механічно гортаючи сторінки замовників. Пальці пам’ятали дотик вологої глини. А вночі їй снилося, ніби вона знову блукає тими дворами, і кожна тінь на стіні щось шепоче.

Наступного дня вона знову прийшла до того району, але вже з іншого боку. І ще через день — спробувала обійти квартал новим шляхом. В цій частині міста всі будинки здавалися схожими: старі фасади, внутрішні дворики, переплетені арками переходи. В кожному могла бути та сама майстерня. Кожен поворот міг виявитися правильним.

Вона й не помітила, як ці пошуки змінили її звичний ритм життя. Раніше вона ходила на роботу одним і тим самим маршрутом, розмічаючи день на звичні відрізки часу. Тепер кожного ранку обирала новий шлях.

Спочатку було незвично — наче збивався внутрішній годинник. Але поступово в цьому з’явилася своя магія. Вуличка, якою вона ніколи раніше не ходила. Несподіваний дворик з трьома каштанами. Старий балкон, геть обвитий диким виноградом.

Одного ранку вона раптом зрозуміла, що прокидається з передчуттям — який новий куточок міста відкриється їй сьогодні? Ці щоденні відкриття наче змивали накопичену втому, даруючи відчуття новизни.

Місто поступово ставало її новим другом — з власним характером, зі своїми таємницями.

Інколи їй здавалося, що вона помічає знаки. То раптом чулася мелодія з тієї кав’ярні. То в крамниці сувенірів бачила керамічну вазу, схожу на ту, яку вони створювали разом. Одного разу навіть здалося, що впізнала його силует — але то була лише тінь від старого ліхтаря.

Вона спокійно відпускала ці моменти. Зустріч у майстерні ставала схожою на прочитану колись казку — гарну, теплу, але вже нереальну. Та й добре. Життя входило у звичну колію, щоправда збагачене новими маршрутами. *** Краш! Сьогодні день розлетівся на друзки. Проєкт, два місяці роботи — коту під хвіст. Чужі дедлайни звалилися на плечі. Здохший ноутбук. Хотілося волати та водночас сховатися, зникнути. Марія стояла посеред вулиці і відчувала, як накочує паніка. Знайти місце, де вона почувалася… щасливою? захищеною? живою?

Ноги самі понесли її знайомими вуличками. Вона навіть не здивувалася, коли побачила вивіску тієї кав’ярні.

***

Андрій працював. Кожного дня він приходив до майстерні ще до світанку — цей час належав тільки йому і глині. Але тепер щось змінилося. В його руках народжувалися незвичні форми — текучі, мінливі, наче застиглі в русі. Він і сам не одразу зрозумів, що то за тема.

“Очікування”, — сказав він сам собі одного ранку, дивлячись на ряд щойно створених робіт. В кожній було щось недомовлене, незавершене. Ніби простір між двома дотиками. Між двома поглядами. Між двома подихами.

Мистецтво знову дало відповідь раніше, ніж він встиг поставити запитання. Всі ці дні він намагався не думати про неї. Про те, як вона закушувала нижню губу, коли зосереджувалася над глиною. Про ледь помітну родимку біля вуха, що з’являлася, коли вона відкидала волосся. Про її пальці — тонкі, з акуратним манікюром кольору стиглої вишні. Про тихий сміх, коли він розповідав про свої перші невдалі спроби в кераміці.

Ці деталі стали частиною його днів. Вони проявлялися в лініях ваз, у вигинах чашок, у візерунках на керамічних панно. Її присутність відчувалася в кожній роботі — не як сум за втраченим, а як передчуття чогось нового, що от-от має народитися.

Він почав приходити до кав’ярні щовечора, місцева кава здавалася єдиним правильним смаком для роздумів про мистецтво.

І коли одного вечора він побачив її за їхнім столиком, слова вирвалися самі:

— Нарешті, скільки вас можна чекати?

Марія підняла очі. Він стояв, тримаючи чашку кави. В його очах танцювали веселі іскорки, але вона помітила й тінь невпевненості.

— Можна присісти?

Вона мовчки кивнула, відчуваючи, як шалено б’ється серце.

— У вас знову глина на щоці, — м’яко сказав він і потягнувся рукою до її обличчя.

— Ні, цього разу ні, — вона перехопила його руку. І не відпустила.

— Знаєте, — він переплів свої пальці з її, — я щовечора приходжу сюди. Розповідаю каві про нові роботи.

— А я… — її голос затремтів, — я шукала вашу майстерню. Але двори виявилися такими заплутаними…

— Двори? — він здивовано підняв брови. — То ви теж…

Вони розсміялися одночасно. Напруга розтанула, як вранішній туман.

— У кожному дворі бувають свої таємні ходи, — сказав він, все ще тримаючи її руку. — Якщо хочете, завтра покажу інший шлях до майстерні.

— Не хочу чекати до завтра, — Марія здивувалася власній сміливості.

Він на мить затих, вдивляючись в її обличчя. Тепер вона бачила, що втома залягла не тільки в його очах — зморшка між бровами стала глибшою. Мабуть, ці дні були непростими для нього також.

— Тоді ходімо зараз.

Вони вийшли в нічне місто. Воно дихало теплом, немов розігріта за день глина. Андрій вів її якимись тільки йому відомими провулками. Іноді зупинявся, розповідав історії про старі будинки. Вона слухала його голос, як тоді, в майстерні — глибокий, заспокійливий.

В якийсь момент вона зрозуміла, що вже не намагається запам’ятати дорогу. Було щось правильне в тому, щоб просто йти поруч, довіряючи його крокам.

Під аркою старого будинку Андрій раптом зупинився.

— Заплющіть очі.

— Навіщо?

— Довіртеся.

Він взяв її за руку — так само, як тоді,  на занятті. Кілька кроків у темряві. Запах старого дерева, потім — знайомий аромат свіжої глини.

— Тепер можна.

Марія розплющила очі. Майстерня виглядала зовсім інакше в місячному світлі. Старі гончарні круги відкидали химерні тіні, схожі на силуети танцюючих пар. На полицях поблискували нові роботи — зовсім не схожі на ті, які вона бачила минулого разу. Текучі форми, застиглі в русі.

— Це те, над чим ви працювали? — вона підійшла ближче до полиць.

— Це те, що народжувалося саме, — він стояв поруч, але не торкався її. — Глина іноді мудріша за нас. Вона знає, що хоче сказати.

Марія простягнула руку до однієї з ваз. Пальці пам’ятали відчуття вологої глини, але ця поверхня була іншою — прохолодною, гладенькою, з ледь помітною пульсацією візерунку під глазур’ю.

— Хочете спробувати? — тихо спитав він.

— Зараз? Вночі?

— Найкращий час для творчості.

Він увімкнув лише одну лампу — стару, з зеленим абажуром. Її світло створювало на стінах мереживні тіні. Дістав свіжу глину, розім’яв грудку. Гончарний круг тихо загудів.

Марія сіла за круг. Її пальці торкнулися вологої поверхні, і тіло саме згадало рухи.

— Цього разу ви не боїтеся втратити контроль, — зауважив він, спостерігаючи за її руками.

— Мені наснився сон, — вона не відривала погляду від глини, що оберталася. — Ніби ми створюємо цілий світ. З дерев, птахів, давніх символів…

— І що ви відчували?

— Свободу.

Він мовчки підійшов ближче. Не торкався, просто стояв поруч. Але вона всім тілом відчувала його присутність.

Глина слухняно піддавалася її рукам. З цієї висоти вона бачила його пальці — сильні, вправні, зі слідами глини під нігтями. Такі несхожі на її доглянуті руки з манікюром кольору стиглої вишні. Але зараз ця різниця здавалася правильною.

— Що це буде? — спитав він, нахиляючись ближче.

— Не знаю. Хай вирішує глина.

Він тихо засміявся:

— Бачу, ви швидко вчитеся.

Форма росла, змінювалася, дихала під її пальцями. Щось народжувалося — текуче, мінливе, як місячне сяйво на воді. Як той тиждень блукань старими вулицями. Як ці хвилини вдвох.

— А знаєте, — сказала вона, не припиняючи роботи, — я вперше за довгий час не планую наперед. Не знаю, що буде завтра. І мені не страшно.

Він поклав свої долоні на її плечі. Легко, ледь відчутно. Але цього було достатньо.

Мокра глина бризнула з-під пальців, коли круг зупинився. У тиші було чути лише їхнє дихання і далекий шум міста за вікнами.

— Це… — Андрій обійшов роботу колом. — Це дивовижно.

На крузі стояла ваза — чи може щось більше схоже на застиглий вихор. Її стінки закручувалися спіраллю, створюючи відчуття безперервного руху. Щось древнє і водночас сучасне було в цих лініях.

— Не схоже на мої звичні роботи, — Марія дивилася на свої руки, вимазані глиною.

— Не схоже на будь-чиї роботи, — він провів пальцем по спіральному візерунку. — Це щось нове.

Вона підвелася з-за круга і раптом похитнулася — ноги затекли від довгого сидіння. Андрій підхопив її за лікоть, і вона опинилася зовсім близько. Так близько, що бачила золоті іскри в його очах, відблиски старої лампи в глибині зіниць.

— Знаєте, що найважче в роботі з глиною? — його голос прозвучав тихо, майже пошепки.

— Що?

— Вчасно зупинитися. Іноді хочеться ще трохи змінити форму, додати деталь. Але треба відпустити…

Його пальці ковзнули по її щоці, залишаючи вологий слід. Цього разу глина була справжньою.

— А навіщо зупинятися? — Марія подалася вперед, скорочуючи останні сантиметри між ними.

Його губи були теплими і трохи солоними — мабуть, від глини. Поцілунок вийшов повільним, глибоким. Наче занурення в тиху воду. І так само, як у воді, час втратив значення — був тільки рух, тільки дотик, тільки це відчуття польоту в глибину.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, за вікном уже сіріло небо.

— Схоже, скоро світанок, — прошепотіла Марія.

Андрій відійшов до вікна. В досвітніх сутінках його силует здавався розмитим, наче намальованим аквареллю.

— Я завжди любив цю годину, — він дивився, як місто поволі прокидається. — Коли ще немає різких ліній, коли все можливо…

Марія підійшла ближче, стала поруч. Вулиця унизу починала оживати — перші перехожі поспішали кудись, наче акторі на ранковій репетиції.

— Я маю скоро йти на роботу, — сказала вона, не рухаючись з місця.

— Знаю.

— Але не хочу.

Він обійняв її за плечі, і вона притулилася до нього, відчуваючи як тепло його тіла проникає крізь тканину светра.

— Тепер ви знаєте дорогу до майстерні.

— Насправді — ні, — вона посміхнулася. — Я б не змогла повторити той шлях, яким ви мене вели.

— Значить, доведеться приходити за вами.

Коли вона повернулася додому, квартира здавалася іншою. Наче хтось змінив освітлення, перемалював тіні. На долонях досі лишалися сліди глини, а губи пам’ятали смак поцілунку.

Вона прийняла душ, перевдяглася в робоче. Кожен рух здавався наповненим новим змістом. Навіть звичайна чашка кави в її руках тепер виглядала інакше — форма, вигин ручки, текстура кераміки…

О дев’ятій вона сиділа за своїм столом у студії, гортаючи макети на моніторі. Лінії, кольори, шрифти — все було звичним і водночас новим. Наче очі навчилися бачити інакше.

На телефон прийшло повідомлення: “У вас сьогодні о сьомій є плани?”

Марія посміхнулася. В офісі кипіло звичне життя, але вона вже була десь інде — там, де старі гончарні круги відкидають химерні тіні, а глина розповідає свої історії.

З серцем, наповненим історіями,
пані Зваба