Час пік на Шулявській — завжди трохи хаос. Гомін натовпу зливається в монотонний гул, важке дихання втомлених людей змішується з шурхотом курток і глухим тупотінням кроків. Запах кави з паперових стаканчиків «Aroma Kava» змішується з металевою прохолодою тунелів. Він стояв на нескінченному ескалаторі, який неквапливо тягнув його нагору, занурений у власні думки.
Зазвичай ці дві хвилини підйому минали в напівсні, але сьогодні щось змусило його підвести погляд.
На протилежному ескалаторі — вона: світле волосся з теплим відтінком, зібране у високий пучок, декілька локонів обрамляли обличчя, тонкий шарф кольору осіннього листя, витончені плечі під темно-синім пальто. У руках — розгорнута книга, але погляд не на сторінках. Вона злегка похитувалася в такт руху ескалатора, ніби під невідому мелодію. Вона виділялася серед похмурих облич втомлених киян, ніби промінь сонця у сірому потоці.
Їхні погляди раптово перетнулися. Карі очі з золотими краплинками в світлі ламп метро. Мить — і вони вже роз’їхалися. Він дивився їй услід, відчуваючи, як серце зрадницьки стискається. І тут вона ледь помітно повернула голову — чи то поправляла пасмо волосся, чи то… Він завагався.
Нескінченні сходи ескалатора відраховували секунди їхньої випадкової зустрічі. Кожен крок вгору віддаляв його від неї, а її — від нього. Ця мить, така коротка й водночас така значуща, танула в потоці часу. Прокляті київські станції з їх нескінченною глибиною — скільки ще часу змарновано на цих сходах? Скільки таких миттєвостей зникло в темряві тунелів?
Серце билося швидше від самої думки зробити щось божевільне. Зійти? Піти за нею вниз? А якщо це виглядатиме нав’язливо? Що сказати? Просте «привіт» здавалося одночасно і занадто простим, і єдино можливим.
Внизу вже виднілася табличка з написом «До вулиці Олександра Довженка». Ще трохи, і вона зійде вниз. Потік людей понесе її разом з собою.
Він важко ковтнув. Ось момент, коли треба вирішувати.
І раптом, ніби хтось інший керував його тілом, він зробив крок убік. Ліворуч, по сходах, повз усіх, хто стояв нерухомо. З кожним кроком вниз сумніви наростали. «Господи, що я роблю? А може вона взагалі не на мене дивилася? Стільки людей навколо… Та й навіть якщо на мене — зараз побачить зблизька і відвернеться. Може, краще повернутись?» Але ноги вже самі несли його вниз, перестрибуючи через сходинку.
Під’їжджаючи до низу, він гарячково шукав очима її світле волосся. І ось — вона стояла трохи осторонь від людського потоку. Їхні погляди зустрілися знову, і цього разу в її очах з’явилося щось тепле, майже грайливе.
«Привіт,» — вимовив він, намагаючись не задихатися.
«Привіт,» — відповіла вона, ховаючи книгу в сумку. Її голос виявився саме таким, як він уявляв – м’яким і трохи грайливим.
На мить гул метро відступив, розчинився десь на периферії свідомості. Вони стояли серед рухливого натовпу, як дві нерухомі точки у вирі життя, і ця випадкова зустріч вже починала здаватися чимось неминучим. За їхніми спинами ескалатори продовжували свій вічний рух, а над головою тьмяно світилася вивіска «Шулявська».